The Minefield Beneath Memory
- 12 minutes ago
- 12 min read
Why Cultural Heritage Recovery Must Confront the Reality of Explosive Violence
Across modern conflicts, cultural heritage has become increasingly recognised as central to identity, recovery, and peacebuilding. Destroyed museums, damaged religious buildings, shattered neighbourhoods, erased archives, ruined cemeteries, and scarred public spaces are no longer understood simply as architectural losses. They are increasingly recognised as attacks on memory, continuity, dignity, and collective identity itself.
This shift has transformed the way international organisations, governments, humanitarian agencies, and cultural institutions approach post-conflict recovery. Programmes such as ICCROM’s First Aid and Resilience for Cultural Heritage in Times of Crisis (FAR), alongside initiatives supported by UNESCO, Blue Shield, and the British Council’s Cultural Protection Fund, now frame heritage protection as part of broader conversations around humanitarian response, disaster risk reduction, resilience, and peacebuilding.
Yet while reading through many of these frameworks recently, I found myself increasingly struck by a troubling absence. For all the sophisticated thinking around emergency stabilisation, salvage, recovery, and resilience, there remains surprisingly little discussion about one of the most immediate realities facing communities and practitioners working in post-conflict environments: explosives.
Where are the landmines in these discussions? Where are the unexploded bombs, artillery shells, booby traps, improvised explosive devices, and contaminated ruins that continue to shape the reality of life long after fighting has officially stopped? How does a heritage practitioner safely approach a damaged mosque, church, museum, archive, marketplace, cemetery, or historic neighbourhood if the landscape itself may still be lethal?
These are not theoretical questions. In many contemporary conflicts, heritage sites are not simply caught in the crossfire. They are deliberately targeted, militarised, mined, trapped, occupied, or psychologically transformed by violence. Places once associated with worship, education, community life, or ordinary routines become spaces of fear and uncertainty. Even after ceasefires are declared, the danger often remains embedded within the landscape itself.
Landmines and explosive remnants of war continue to injure and kill civilians for years, sometimes decades, after conflicts formally end. Roads, fields, stairwells, rubble, abandoned homes, damaged public buildings, and urban infrastructure can all remain contaminated. Entire communities may be unable to return home, restart livelihoods, access schools, or move safely through everyday environments because the ground beneath them remains dangerous.
Yet despite this reality, explosive ordnance risk often remains peripheral within discussions around cultural heritage recovery. This is understandable to a degree. The worlds of cultural heritage protection and humanitarian mine action evolved separately. Conservators, archaeologists, architects, and curators are not explosive ordnance disposal specialists, while mine action organisations are not necessarily trained in the social and emotional complexities of memory, identity, and place-based recovery.
But contemporary conflict increasingly forces these worlds together.
The recovery of cultural heritage now depends not only upon conservation expertise or architectural reconstruction, but on safe access to contaminated landscapes. In many contexts, before anything can be documented, stabilised, restored, or reused, somebody first has to determine whether entering the site is survivable.
This issue becomes even more important when cultural heritage is understood not only as monumental architecture or internationally recognised heritage sites, but as the everyday spaces through which communities experience ordinary life. Much of my own work has focused on how conflict becomes embedded within familiar places (apartment blocks, schools, marketplaces, streets, football pitches, cafés, mosques, community halls, public squares), and damaged neighbourhoods that continue to carry memories of violence long after media attention has moved elsewhere.
These places matter precisely because they are ordinary. They are where social life happens. They are where people gather, mourn, celebrate, learn, worship, and remember. Yet in post-conflict environments, the everyday itself can become contaminated. Fear reshapes movement through space. Parents warn children not to touch unfamiliar objects. Certain roads are avoided. Certain buildings remain inaccessible. Certain ruins become psychologically untouchable.
Violence, in this sense, does not end neatly when the fighting stops. It lingers within landscapes, routines, bodies, memories, and behaviours.
I was reminded of this repeatedly while reflecting on earlier work connected to Mosul, Iraq, where discussions explored the possibility of transforming a destroyed urban site into a public park that could support youth engagement, remembrance, social cohesion, and education around the dangers associated with mines, unexploded ordnance, and improvised explosive devices. What interested me then (and continues to interest me now) was the recognition that post-conflict recovery is never solely physical.
Removing rubble is not enough. Rebuilding walls is not enough. Recovery also involves rebuilding trust in space itself. Communities must once again feel able to walk, gather, play, learn, worship, and exist within places transformed by violence. Safe access becomes inseparable from cultural recovery.
This is where collaboration between cultural heritage practitioners, mine action specialists, architects, peacebuilders, emergency responders, and local communities becomes increasingly important. Humanitarian mine action possesses decades of operational experience in explosive ordnance risk education, community liaison, clearance operations, risk mapping, and civilian protection. Cultural heritage practitioners, meanwhile, understand the social, historical, symbolic, and emotional dimensions of place.
Bringing these fields together feels increasingly necessary, not only because it could save lives, but because it could fundamentally reshape how recovery itself is understood.
The challenge today is not simply how to conserve damaged heritage. The challenge is how to recover places shaped simultaneously by visible destruction and invisible danger. How do you safely clear explosives near fragile archaeological remains without causing further damage? How do you approach buildings that may contain booby traps specifically designed to target returnees or responders? How do you balance urgency, trauma, cultural significance, operational safety, and community expectations? And how might cultural heritage itself contribute to explosive ordnance risk education, particularly for younger generations growing up amid contaminated landscapes?
These questions sit at the intersection of architecture, humanitarian protection, cultural heritage, disaster risk reduction, and peacebuilding. They also reflect a wider truth about contemporary warfare: violence increasingly extends beyond the battlefield and deep into the spaces of everyday life.
Increasingly, cultural heritage organisations recognise that culture cannot wait. But in many post-conflict environments, culture also cannot safely return until the landscape itself becomes survivable again.
Safeguarding cultural heritage today is therefore not only about preservation. It is also about safety, access, trust, return, memory, and the difficult process of helping communities live again within places where violence may still remain hidden beneath their feet.
Written by Frazer Macdonald Hay
حقل الألغام تحت الذاكرة
لماذا يجب أن تواجه استعادة التراث الثقافي واقع العنف المتفجر
أصبح التراث الثقافي، في سياق النزاعات المعاصرة، يُنظر إليه بشكل متزايد باعتباره عنصراً أساسياً في الهوية والتعافي وبناء السلام. فالمتاحف المدمّرة، والمباني الدينية المتضررة، والأحياء المحطمة، والأرشيفات الممحوة، والمقابر المهدمة، والفضاءات العامة المشوهة، لم تعد تُفهم فقط باعتبارها خسائر معمارية، بل بات يُنظر إليها بوصفها اعتداءات على الذاكرة والاستمرارية والكرامة والهوية الجماعية نفسها.
وقد غيّر هذا التحول الطريقة التي تتعامل بها المنظمات الدولية والحكومات والهيئات الإنسانية والمؤسسات الثقافية مع التعافي بعد النزاعات. فبرامج مثل برنامج “الإسعافات الأولية والمرونة للتراث الثقافي في أوقات الأزمات” (FAR) التابع لـ ICCROM، إلى جانب المبادرات المدعومة من اليونسكو ومنظمة الدرع الأزرق وصندوق الحماية الثقافية التابع للمجلس الثقافي البريطاني، باتت تضع حماية التراث ضمن نقاشات أوسع تتعلق بالاستجابة الإنسانية، والحد من مخاطر الكوارث، والمرونة، وبناء السلام.
ومع ذلك، وبينما كنت أقرأ العديد من هذه الأطر مؤخراً، وجدت نفسي مشغولاً بغياب مقلق. فعلى الرغم من كل هذا التفكير المتطور حول التثبيت الطارئ، والإنقاذ، والتعافي، والمرونة، لا يزال هناك نقص ملحوظ في الحديث عن واحدة من أكثر الحقائق إلحاحاً التي تواجه المجتمعات والعاملين في البيئات الخارجة من النزاعات: المتفجرات.
أين الألغام الأرضية في هذه النقاشات؟ أين القنابل غير المنفجرة، والقذائف المدفعية، والفخاخ المتفجرة، والعبوات الناسفة، والأنقاض الملوثة التي تستمر في تشكيل واقع الحياة حتى بعد توقف القتال رسمياً؟ وكيف يمكن لمتخصص في التراث أن يقترب بأمان من مسجد متضرر، أو كنيسة، أو متحف، أو أرشيف، أو سوق، أو مقبرة، أو حي تاريخي، إذا كان المكان نفسه قد يكون قاتلاً؟
هذه ليست أسئلة نظرية. ففي العديد من النزاعات المعاصرة، لا تكون مواقع التراث مجرد ضحايا عرضية للحرب، بل يتم استهدافها عمداً، أو تحويلها إلى مواقع عسكرية، أو زرع الألغام فيها، أو تلغيمها، أو احتلالها، أو تحويلها نفسياً بفعل العنف. أماكن كانت مرتبطة يوماً بالعبادة أو التعليم أو الحياة المجتمعية أو الروتين اليومي، تتحول إلى فضاءات للخوف وعدم اليقين. وحتى بعد إعلان وقف إطلاق النار، يبقى الخطر كامناً في المشهد نفسه.
فالألغام الأرضية ومخلفات الحرب المتفجرة تستمر في قتل وإصابة المدنيين لسنوات، وأحياناً لعقود، بعد انتهاء النزاعات رسمياً. فالطرق، والحقول، والسلالم، والأنقاض، والمنازل المهجورة، والمباني العامة المتضررة، والبنية التحتية الحضرية، كلها قد تبقى ملوثة. وقد تجد مجتمعات بأكملها نفسها عاجزة عن العودة إلى منازلها، أو استئناف سبل عيشها، أو الوصول إلى المدارس، أو التحرك بأمان داخل بيئاتها اليومية لأن الأرض تحت أقدامها ما تزال خطرة.
ورغم هذه الحقيقة، يبقى خطر الذخائر المتفجرة هامشياً في كثير من النقاشات المتعلقة باستعادة التراث الثقافي. ويمكن فهم ذلك إلى حد ما، لأن مجالي حماية التراث والعمل الإنساني المتعلق بإزالة الألغام تطورا بشكل منفصل. فالمحافظون على التراث، وعلماء الآثار، والمعماريون، وأمناء المتاحف ليسوا خبراء في التخلص من الذخائر المتفجرة، بينما لا تكون منظمات إزالة الألغام بالضرورة مدربة على التعقيدات الاجتماعية والعاطفية المتعلقة بالذاكرة والهوية واستعادة المكان.
لكن النزاعات المعاصرة تدفع هذه العوالم بشكل متزايد إلى التقاطع.
فاستعادة التراث الثقافي لم تعد تعتمد فقط على خبرات الحفظ أو إعادة الإعمار المعماري، بل أيضاً على القدرة على الوصول الآمن إلى المناظر الطبيعية الملوثة. ففي كثير من السياقات، وقبل أن يتم توثيق أي موقع أو تثبيته أو ترميمه أو إعادة استخدامه، يجب أولاً أن يحدد أحدهم ما إذا كان الدخول إليه قابلاً للبقاء على قيد الحياة.
وتزداد أهمية هذه القضية عندما نفهم التراث الثقافي ليس فقط باعتباره عمارة أثرية أو مواقع معترفاً بها دولياً، بل باعتباره أيضاً الفضاءات اليومية التي يعيش الناس من خلالها حياتهم العادية. فقد ركز جزء كبير من عملي على الكيفية التي يصبح بها الصراع متجذراً في الأماكن المألوفة — المباني السكنية، والمدارس، والأسواق، والشوارع، وملاعب كرة القدم، والمقاهي، والمساجد، والقاعات المجتمعية، والساحات العامة، والأحياء المتضررة التي تستمر في حمل ذكريات العنف حتى بعد أن تغادرها عدسات الإعلام.
هذه الأماكن مهمة لأنها عادية. فهي الأماكن التي تحدث فيها الحياة الاجتماعية. حيث يجتمع الناس، ويحزنون، ويحتفلون، ويتعلمون، ويعبدون، ويتذكرون. لكن في البيئات الخارجة من النزاعات، يمكن أن تصبح الحياة اليومية نفسها ملوثة. فالخوف يعيد تشكيل الحركة داخل الفضاء. يحذر الآباء أطفالهم من لمس الأشياء غير المألوفة. يتم تجنب طرق معينة. تبقى مبانٍ بعينها غير قابلة للوصول. وتتحول بعض الأنقاض إلى أماكن غير قابلة للمس نفسياً.
العنف، بهذا المعنى، لا ينتهي ببساطة عندما يتوقف القتال. بل يستمر داخل المشاهد الطبيعية، والروتين اليومي، والأجساد، والذكريات، والسلوكيات.
وقد تذكرت ذلك مراراً أثناء التفكير في أعمال سابقة مرتبطة بمدينة الموصل في العراق، حيث جرت مناقشات حول إمكانية تحويل موقع حضري مدمر إلى حديقة عامة تدعم مشاركة الشباب، والتذكر، والتماسك الاجتماعي، والتوعية بالمخاطر المرتبطة بالألغام والذخائر غير المنفجرة والعبوات الناسفة. وما أثار اهتمامي آنذاك — وما يزال يثير اهتمامي حتى اليوم — هو إدراك أن التعافي بعد النزاع ليس مادياً فقط.
فإزالة الأنقاض لا تكفي. وإعادة بناء الجدران لا تكفي. فالتعافي يتطلب أيضاً إعادة بناء الثقة بالمكان نفسه. يجب أن تشعر المجتمعات مرة أخرى بأنها قادرة على المشي، والتجمع، واللعب، والتعلم، والعبادة، والعيش داخل الأماكن التي غيّرها العنف. ويصبح الوصول الآمن جزءاً لا يتجزأ من التعافي الثقافي.
وهنا تزداد أهمية التعاون بين المتخصصين في التراث الثقافي، وخبراء إزالة الألغام، والمعماريين، وبناة السلام، وفرق الاستجابة للطوارئ، والمجتمعات المحلية. فالعمل الإنساني المتعلق بالألغام يمتلك عقوداً من الخبرة التشغيلية في التوعية بمخاطر الذخائر المتفجرة، والتواصل المجتمعي، وعمليات الإزالة، ورسم خرائط المخاطر، وحماية المدنيين. بينما يفهم العاملون في التراث الأبعاد الاجتماعية والتاريخية والرمزية والعاطفية للمكان.
ويبدو أن الجمع بين هذين المجالين أصبح ضرورة متزايدة — ليس فقط لأنه قد ينقذ الأرواح، بل لأنه قد يعيد تشكيل فهمنا للتعافي نفسه.
فالتحدي اليوم لا يتمثل فقط في كيفية الحفاظ على التراث المتضرر، بل في كيفية استعادة الأماكن التي تشكلت بفعل الدمار المرئي والخطر غير المرئي في آن واحد. كيف يمكن إزالة المتفجرات بأمان بالقرب من بقايا أثرية هشة دون التسبب في مزيد من الضرر؟ كيف يمكن الاقتراب من مبانٍ قد تحتوي على فخاخ متفجرة صممت خصيصاً لاستهداف العائدين أو المستجيبين؟ كيف يمكن تحقيق التوازن بين الإلحاح، والصدمة، والأهمية الثقافية، والسلامة التشغيلية، وتوقعات المجتمعات المحلية؟ وكيف يمكن للتراث الثقافي نفسه أن يساهم في التوعية بمخاطر الذخائر المتفجرة، خصوصاً لدى الأجيال الشابة التي تنشأ وسط مناظر طبيعية ملوثة؟
تقع هذه الأسئلة عند تقاطع العمارة، والحماية الإنسانية، والتراث الثقافي، والحد من مخاطر الكوارث، وبناء السلام. كما أنها تعكس حقيقة أوسع حول الحروب المعاصرة: فالعنف لم يعد يقتصر على ساحات القتال، بل أصبح يمتد عميقاً داخل فضاءات الحياة اليومية.
واليوم، تدرك منظمات التراث الثقافي بشكل متزايد أن الثقافة لا يمكن أن تنتظر. لكن في العديد من البيئات الخارجة من النزاعات، لا يمكن للثقافة أيضاً أن تعود بأمان حتى يصبح المكان نفسه قابلاً للحياة من جديد.
إن حماية التراث الثقافي اليوم لا تتعلق فقط بالحفظ، بل تتعلق أيضاً بالأمان، والوصول، والثقة، والعودة، والذاكرة، وبالعملية الصعبة المتمثلة في مساعدة المجتمعات على العيش مجدداً داخل أماكن قد يبقى العنف مختبئاً تحت أقدامها.
Мінне поле під пам’яттю
Чому відновлення культурної спадщини повинно враховувати реальність вибухового насильства
У сучасних конфліктах культурна спадщина дедалі більше розглядається як невід’ємна частина ідентичності, відновлення та миротворення. Зруйновані музеї, пошкоджені релігійні споруди, спустошені квартали, знищені архіви, понівечені кладовища та скалічені громадські простори вже не сприймаються лише як архітектурні втрати. Їх дедалі частіше розуміють як атаки на пам’ять, безперервність, гідність та саму колективну ідентичність.
Це змінило підхід міжнародних організацій, урядів, гуманітарних структур та культурних інституцій до післяконфліктного відновлення. Такі програми, як «Перша допомога та стійкість культурної спадщини в умовах кризи» (FAR) від ICCROM, разом з ініціативами ЮНЕСКО, Blue Shield та Фонду захисту культурної спадщини Британської Ради, дедалі частіше розглядають захист спадщини як частину ширших дискусій про гуманітарне реагування, зниження ризику катастроф, стійкість та миротворення.
Проте, читаючи останнім часом ці документи та рамкові підходи, я дедалі більше замислювався над однією тривожною відсутністю. Попри весь складний і продуманий підхід до аварійної стабілізації, порятунку, відновлення та стійкості, майже не йдеться про одну з найгостріших реальностей, з якою стикаються громади та фахівці у післяконфліктних середовищах: вибухівку.
Де в цих дискусіях протипіхотні міни? Де нерозірвані боєприпаси, артилерійські снаряди, міни-пастки, саморобні вибухові пристрої та забруднені руїни, які продовжують визначати повсякденне життя ще довго після офіційного завершення бойових дій? Як фахівець зі спадщини може безпечно підійти до пошкодженої мечеті, церкви, музею, архіву, ринку, кладовища чи історичного району, якщо сам простір може бути смертельно небезпечним?
Це не теоретичні питання. У багатьох сучасних конфліктах об’єкти культурної спадщини не просто потрапляють під перехресний вогонь. Їх навмисно атакують, мілітаризують, мінують, перетворюють на пастки, окуповують або психологічно трансформують через насильство. Місця, які колись асоціювалися з молитвою, освітою, громадським життям чи повсякденністю, стають просторами страху та невизначеності. І навіть після припинення вогню небезпека часто залишається вбудованою у сам ландшафт.
Міни та вибухонебезпечні залишки війни продовжують вбивати й калічити цивільних через роки, а інколи й десятиліття після формального завершення конфліктів. Дороги, поля, сходові клітини, руїни, покинуті будинки, пошкоджені громадські споруди та міська інфраструктура можуть залишатися забрудненими. Цілі громади не можуть повернутися додому, відновити засоби до існування, відправити дітей до школи чи просто безпечно пересуватися повсякденним простором, тому що земля під ногами все ще небезпечна.
Попри це, ризики вибухонебезпечних предметів залишаються периферійною темою у багатьох дискусіях про відновлення культурної спадщини. Частково це зрозуміло. Сфери охорони спадщини та гуманітарного розмінування історично розвивалися окремо. Консерватори, археологи, архітектори та куратори не є фахівцями зі знешкодження вибухових пристроїв, тоді як організації з гуманітарного розмінування не завжди підготовлені до роботи зі складними соціальними та емоційними питаннями пам’яті, ідентичності та відновлення простору.
Однак сучасні конфлікти дедалі більше змушують ці світи перетинатися.
Відновлення культурної спадщини тепер залежить не лише від експертизи у сфері консервації чи архітектурної реконструкції, а й від безпечного доступу до забруднених ландшафтів. У багатьох випадках, перш ніж щось можна буде задокументувати, стабілізувати, відреставрувати чи повторно використовувати, хтось має спочатку визначити, чи взагалі можливо безпечно зайти на територію.
Ця проблема стає ще важливішою, якщо розуміти культурну спадщину не лише як монументальну архітектуру чи міжнародно визнані пам’ятки, а і як повсякденні простори, через які люди проживають своє життя. Значна частина моєї роботи присвячена тому, як конфлікт вкорінюється у звичних місцях — житлових будинках, школах, ринках, вулицях, футбольних полях, кафе, мечетях, громадських центрах, площах та пошкоджених кварталах, що продовжують нести пам’ять про насильство ще довго після того, як медіа втрачають до них інтерес.
Ці місця важливі саме тому, що вони звичайні. Саме тут відбувається соціальне життя. Тут люди збираються, сумують, святкують, навчаються, моляться та пам’ятають. Але у післяконфліктних середовищах сама повсякденність може ставати забрудненою. Страх змінює рух у просторі. Батьки попереджають дітей не торкатися незнайомих предметів. Певних доріг уникають. Деякі будівлі залишаються недоступними. Деякі руїни стають психологічно недоторканними.
Насильство у цьому сенсі не закінчується просто з припиненням бойових дій. Воно продовжує існувати в ландшафтах, звичках, тілах, пам’яті та поведінці.
Я неодноразово згадував про це, розмірковуючи над попередньою роботою, пов’язаною з Мосулом в Іраку, де обговорювалася можливість перетворення зруйнованої міської території на громадський парк, який би підтримував молодіжну участь, пам’ять, соціальну згуртованість та просвіту щодо небезпеки мін, нерозірваних боєприпасів та саморобних вибухових пристроїв. Те, що тоді привернуло мою увагу — і продовжує хвилювати сьогодні — це усвідомлення того, що післяконфліктне відновлення ніколи не є лише фізичним процесом.
Прибрати руїни недостатньо. Відбудувати стіни недостатньо. Відновлення також означає повернення довіри до самого простору. Громади повинні знову відчути можливість ходити, збиратися, гратися, навчатися, молитися та жити у місцях, які були змінені насильством. Безпечний доступ стає невід’ємною частиною культурного відновлення.
Саме тому співпраця між фахівцями з культурної спадщини, спеціалістами з гуманітарного розмінування, архітекторами, миротворцями, службами реагування на надзвичайні ситуації та місцевими громадами стає дедалі важливішою. Сфера гуманітарного розмінування має десятиліття практичного досвіду у сфері просвіти щодо ризиків вибухонебезпечних предметів, взаємодії з громадами, операцій з очищення територій, картографування ризиків та захисту цивільного населення. Водночас фахівці з культурної спадщини розуміють соціальні, історичні, символічні та емоційні виміри простору.
Поєднання цих сфер дедалі більше здається необхідністю — не лише тому, що це може врятувати життя, а й тому, що це може докорінно змінити наше розуміння самого відновлення.
Сьогодні виклик полягає не лише у тому, як зберегти пошкоджену спадщину. Виклик полягає у тому, як відновлювати місця, сформовані одночасно видимим руйнуванням і невидимою небезпекою. Як безпечно очищати території поблизу крихких археологічних залишків, не завдаючи додаткової шкоди? Як підходити до будівель, які можуть містити міни-пастки, спеціально встановлені проти тих, хто повертається, або рятувальників? Як збалансувати терміновість, травму, культурну цінність, оперативну безпеку та очікування громади? І як сама культурна спадщина може сприяти просвіті щодо ризиків вибухонебезпечних предметів, особливо для молодого покоління, яке зростає серед забруднених ландшафтів?
Ці питання лежать на перетині архітектури, гуманітарного захисту, культурної спадщини, зниження ризику катастроф та миротворення. Вони також відображають ширшу правду про сучасну війну: насильство дедалі більше виходить за межі поля бою та проникає глибоко у простори повсякденного життя.
Сьогодні організації у сфері культурної спадщини дедалі частіше визнають, що культура не може чекати. Але у багатьох післяконфліктних середовищах культура також не може безпечно повернутися, доки сам ландшафт знову не стане придатним для життя.
Отже, захист культурної спадщини сьогодні — це не лише про збереження. Це також про безпеку, доступ, довіру, повернення, пам’ять та складний процес допомоги громадам знову жити у місцях, де насильство може залишатися прихованим просто під ногами.
