Between Chaos and Care (IV): Igor Korzhov & the Frontline Code of Speed, Survival, and Solidarity

Frazer Macdonald Hay
5 days ago
12 min read

Series Intro

This is the third profile in the series Between Chaos and Care, which explores the lives of individuals navigating conflict zones, humanitarian crises, and high-risk environments. These profiles highlight the courage, resilience, and insight of people whose work often occurs behind the headlines, from security professionals and first responders to aid workers and civil society leaders. In this installment, Lieutenant Colonel Igor Korzhov leads his firefighting crews on Ukraine’s frontlines with courage, discipline, and care. Recognised at the highest level, he was awarded a Presidential Medal for Courage and named Ukraine’s Rescuer of the Year. This profile explores how one man navigates the chaos of conflict while holding on to humanity, humour, and hope. By Frazer Macdonald Hay

Series lead: Listening to Those Who Live It: Ukraine, Peacebuilding During War

Between Chaos and Care (I): The Relentless Work of Anastasia Holishevska: Anastasia Holishevska embodies this paradox. With her angelic presence and cast-iron will, she has spent more than a decade at the front line of one of war’s most haunting realities: those who go missing

Between Chaos and Care (II): Andrii Lukashenko on Security and Local Realities: At 15, in 1989, he joined a military school and competed as a professional volleyball player, becoming USSR youth champion in Sverdlovsk. Just two years later, the Soviet Union collapsed, and Andrii’s career shifted with it.

Between Chaos and Care (III): Ruslan Bilenko and the Unseen Frontline: When we read the news about buildings ablaze, civilians killed, and lives shattered in Ukraine, it’s easy to focus on the headlines, the statistics, the footage, the sirens. But what about the people who arrive before and after the emergency services, working quietly in the shadows?

Між хаосом і турботою: Ігор Коржов та фронтова кодекс швидкості, виживання та солідарності

I met with Igor Korzhov, an impressive man whose bravery and skill have been recognised at the highest level of the Ukrainian government. Yet what struck me most was his humility and candour. Lieutenant Colonel of the Civil Defense Service and Chief of the 22nd State Fire and Rescue Detachment of the Main Directorate (Toretsk) could have allowed his decorations to hang heavy on his chest, but he carries them lightly. He is a calm and collected man, with a hint of shyness. I got the impression he was ‘unflappable’ under pressure and that his men were his priority.

There is a faint connection I share with Igor, and I held onto it. I hoped it might be enough to bridge our worlds, to allow us to speak across the gulf between peacetime firefighting in England and his work in a war zone, with a sense of mutual recognition and understanding that he might appreciate. Many years ago, I was a professional firefighter in Hampshire. Eight years in the service shaped me profoundly: the essential teamwork, the relentless training and drills, the discipline to endure difficult conditions, and above all, the care required when responding to people in their most vulnerable moments. I still remember the humour, the vocabulary, the nicknames and characters of the watch. The trust.

But that was a long time ago, and my patch was in peacetime England. I hoped that the connection I thought we shared still held value. Igor’s patch is a war zone. His fire crews work in a region where every family has been touched by trauma, where life is precarious and loss inevitable.

Я зустрівся з Ігорем Коржовим, вражаючою людиною, чия відвага та майстерність були визнані на найвищому рівні українського уряду. Однак те, що вразило мене найбільше, це його скромність та відвертість. Лейтенант-полковник Державної служби з надзвичайних ситуацій та начальник 22-го державного пожежно-рятувального загону (Торецьк) міг би дозволити своїм нагородам важко висіти на його грудях, але він несе їх легко. Він спокійний та зібраний чоловік з натяком на сором’язливість. Я отримав враження, що він «непохитний» під тиском і що його підлеглі — його пріоритет.

Між нами існує тонкий зв’язок, і я тримався за нього. Сподівався, що це може бути достатньо, щоб подолати прірву між мирною пожежною службою в Англії та його роботою в зоні бойових дій — з відчуттям взаємного визнання та розуміння, яке він може оцінити. Багато років тому я був професійним пожежником у Гемпширі. Вісім років служби глибоко вплинули на мене: необхідна командна робота, невтомне тренування та вправи, дисципліна, щоб витримати важкі умови, і, перш за все, турбота, коли реагуєш на людей у їх найвразливіші моменти. Я досі пам’ятаю гумор, лексику, прізвиська та характери чергування. Довіра.

Але це було давно, і моя нашивка була в мирній Англії. Я сподівався, що зв’язок, який я думав, що ми маємо, все ще має значення. Нашивка Ігоря — це зона бойових дій. Його рятувальні підрозділи працюють у регіоні, де кожна родина була зачеплена травмою, де життя нестабільне, а втрата неминуча.

A Life in Service

Born in Dzerzhinsk, Igor dreamed from childhood of helping those in trouble. After graduating from the National University of Civil Defense in 2013, he joined the State Emergency Service. Today he serves as Chief of the 22nd State Fire and Rescue Detachment in Toretsk.

His service record is both extraordinary and grim: countless evacuations, large-scale fires, first aid under fire, and rescues snatched from buildings on the verge of collapse. In 2023 he was named Rescuer of the Year and has received numerous honours: the Order “For Courage,” the Presidential Award “For Participation in an Anti-Terrorist Operation,” medals for his assistance to the Armed Forces and for the defence of Toretsk. Still, he insists the highest award is the gratitude of those he helped survive.

Listening to this, I was struck by how different his measure of achievement is from the usual markers of rank or recognition. It reminded me that in service work, whether in peacetime or in war, the truest reward is often unspoken: the quiet knowledge that someone’s life continues because of what you did.

Життя в службі

Народившись у Дзержинську, Ігор з дитинства мріяв допомагати тим, хто потрапив у біду. Після закінчення Національного університету цивільного захисту у 2013 році він приєднався до Державної служби з надзвичайних ситуацій. Сьогодні він служить начальником 22-го державного пожежно-рятувального загону в Торецьку.

Його службовий запис одночасно надзвичайний і сумний: численні евакуації, великі пожежі, надання першої допомоги під обстрілами, рятування з будівель, що ось-ось зруйнуються. У 2023 році його назвали Рятувальником року, і він отримав численні нагороди: орден «За мужність», президентську відзнаку «За участь в антитерористичній операції», медалі за допомогу Збройним Силам та за оборону Торецька. Однак він наполягає, що найвищою нагородою є вдячність тих, кому він допоміг вижити.

Слухаючи це, я був вражений тим, наскільки інший його вимір досягнення порівняно з звичними маркерами рангу чи визнання. Це нагадало мені, що в службі — чи то в мирний час, чи під час війни — найсправжніша нагорода часто не висловлюється: тихе знання, що чиєсь життя триває завдяки тому, що ви зробили.

Firefighting in War

Over coffee, I asked Igor what it meant to be a commander of firefighting crews in conflict. His answer was clear: “Every stage of war creates new priorities.”

The job has been transformed. Paperwork has less priority; cars are used in place of slow, vulnerable firetrucks. Two officers scout first, protecting the larger crews. In active zones, the motto is “save life only”, rescue, stabilise, retreat. In other areas, military structures are priority; they cannot be allowed to burn with weapons, ammunition, or vehicles inside. Priorities shift hour by hour, depending on the rhythms of the war.

The forward crews operate in high-risk areas, the reserve crews a little further back. Rotation is essential. Sometimes men need respite: after an injury, after news of a family loss, or after particularly traumatic calls.

“The faster we work,” Igor tells his men, “the more chance we survive and return.” Speed is not efficiency for its own sake; it is survival.

I found myself trying to imagine operating under such conditions, where the very logic of the job can change from one moment to the next. In my own service, predictability was a kind of safety; here, unpredictability is the only constant.

Пожежна служба під час війни

За чашкою кави я запитав Ігоря, що означає бути командиром рятувальних підрозділів у конфлікті. Його відповідь була чіткою: «Кожна стадія війни створює нові пріоритети».

Робота була трансформована. Бюрократія має менший пріоритет; автомобілі використовуються замість повільних, вразливих пожежних машин. Спочатку працюють два офіцери, що забезпечують безпеку для основних підрозділів. У активних зонах девіз — «рятувати життя лише» — евакуація, стабілізація, відступ. В інших районах пріоритет — військові об’єкти; їх не можна дозволити згоріти з боєприпасами, технікою чи зброєю всередині. Пріоритети змінюються годину від години, залежно від ритмів війни.

Передові підрозділи працюють у високоризикованих районах, резервні — трохи далі. Ротація є необхідною. Іноді чоловікам потрібен відпочинок: після травми, після новини про втрату родини або після особливо травматичних викликів.

«Чим швидше ми працюємо», — каже Ігор своїм підлеглим, — «тим більше шансів вижити та повернутися». Швидкість — це не ефективність заради ефективності; це виживання.

Я намагався уявити собі роботу в таких умовах, коли сама логіка роботи може змінюватися з одного моменту на наступний. У моїй службі передбачуваність була своєрідною безпекою; тут непередбачуваність — єдина постійна.

Bonds of a Fire Crew

Artwork in Kyiv Fire Station's Vehicle Bay

Igor speaks warmly of the crews. They live together for 24 hours at a time: eating, training, responding, looking after each other. Hierarchy softens under the pressure of survival. “We trust and tolerate each other,” he says. It is the only way.

Coping mechanisms are fragile. There are professional psychological services, but few in number, stretched thin across thousands of rescuers. So the crews lean on each other, on family, on friendship, on exercise. Sometimes it is the smallest things (a stray cat that visited the station, honoured when it chose to sit beside them) that provide relief.

I know from experience that downtime can be dangerous. That is when reflection creeps in, when the hooks of memory tug hardest. Igor shrugs when I ask what the men do: “Phone home, gym, cards, rest.” But I recognise the unspoken part. Conversations happen in twos and threes: around appliances, when refilling water trucks, during kit checks. Dark humour helps too, it’s a universal language in fire stations. Igor and I share a smile and a wince at this truth, an unspoken acknowledgement of how care and coping entwine.

Зв’язки рятувального підрозділу

Ігор тепло говорить про своїх підлеглих. Вони живуть разом по 24 години: їдять, тренуються, реагують, піклуються один про одного. Ієрархія м’яка під тиском виживання. «Ми довіряємо та терпимо один одного», — каже він. Це єдиний спосіб.

Механізми подолання є крихкими. Є професійні психологічні служби, але їх мало, вони розтягнуті на тисячі рятувальників. Тому підрозділи спираються один на одного, на родину, на дружбу, на фізичні вправи. Іноді саме найменші речі (бездомний кіт, який відвідував станцію, вшанований, коли вибрав сидіти поруч з ними) надають полегшення.

Я знаю з досвіду, що час відпочинку може бути небезпечним. Саме тоді рефлексія підкрадається, коли гачки пам’яті тягнуть найсильніше. Ігор знизує плечима, коли я запитую, що роблять чоловіки: «Телефонують додому, тренажерний зал, карти, відпочинок». Але я розпізнаю невисловлену частину. Розмови відбуваються парами та трійками: навколо техніки, при заправці водовозів, під час перевірки обладнання. Чорний гумор також допомагає, це універсальна мова на пожежних станціях. Ігор і я обмінюємось посмішкою та здриганням від цієї правди, невисловлене визнання того, як турбота та подолання переплітаються.

Reflection on Firefighting and Service

I noticed that the peacetime fire service is different from wartime fire service, even within Ukraine. There was a marked difference between the crews I met away from the front line and those operating on it. On the front line, firefighting had been stripped back to the essentials: survival, efficiency, and a flatter line of command. The firefighters were ironically more humble and gentle; communication with other services had become a craft, and bonds between all emergency teams and supporting communities were tighter than I had ever seen.

By contrast, crews away from the front line reminded me of some of the frustrations I felt in my own service: a faint irritation resurfaced, part of the reason I eventually left. These teams were less welcoming to outsiders, more macho and hierarchical, bound tightly to protocol, where paperwork, policy, and privacy were prioritised over curiosity or collaboration.

Meeting Igor restored something I feared lost. He saved my memory of what the fire service could be: courageous, adaptive, humane, and deeply committed to those they serve. He reminded me why I joined in the first place, and I will always be grateful that people like him exist, carrying forward the true spirit of the service even amid the chaos of war.

Я помітив, що мирна пожежна служба відрізняється від пожежної служби під час війни — навіть в межах України. Було помітно різницю між підрозділами, з якими я зустрічався поза лінією фронту, та тими, що працюють на ній. На лінії фронту пожежогасіння було зведено до основного: виживання, ефективність та спрощена ієрархія. Пожежники були іронічно більш скромними та лагідними; комунікація з іншими службами стала ремеслом, а зв’язки між усіма екстреними службами та підтримуючими громадами були тіснішими, ніж я коли-небудь бачив.

Натомість підрозділи поза лінією фронту нагадували мені деякі розчарування, які я відчував у своїй

службі: легка роздратованість спливала, це була частина причин, чому я зрештою залишив службу. Ці команди були менш дружніми до сторонніх, більш «мачо» та ієрархічно жорсткі, суворо дотримувалися протоколу, де паперова робота, політика та конфіденційність ставали пріоритетом над цікавістю чи співпрацею.

Зустріч з Ігорем відновила щось, що я боявся втратити. Він зберіг мою пам’ять про те, якою може бути пожежна служба: відважною, адаптивною, людяною та глибоко відданою тим, кого вони обслуговують. Він нагадав мені, чому я приєднався до служби спочатку, і я завжди буду вдячний, що існують такі люди, як він, які продовжують справжній дух служби навіть серед хаосу війни.

Moments of Risk

For a time, Igor worked in non-government-controlled areas, commuting back to Ukraine through fields and forests, dodging checkpoints, disguising himself to see his family between shifts. When news came of a hard border, he and a few officers left for Ukraine that night. Some of his colleagues stayed, perhaps out of loyalty to their homes, fear, or hope that life under Russian control might be more bearable. He never spoke to them again.

Later, in Bakhmut, he commanded a larger crew as the battle raged around them. By 2018 he had become Station Commander, leading thirty men and three appliances in evacuations and fire response. When the full-scale invasion came in 2022, he was ready. From Toretsk he built networks of trust and communication, linking with police, military, salvage teams, and the community. He used every tool available: Starlink, WhatsApp, hardcopy maps, smartphones, satnav. He adapted constantly, as did his men.

In May 2023, during the evacuation of the wounded, he was injured in an explosion. He returned to duty as soon as he could.

Деякий час Ігор працював на територіях, непідконтрольних уряду, повертаючись в Україну через поля та ліси, оминаючи блокпости, маскуючись, щоб побачити свою сім’ю між змінами. Коли з’явилися новини про жорсткий кордон, він разом із кількома офіцерами тієї ж ночі залишив ті території та повернувся в Україну. Дехто з його колег залишився — можливо, через відданість своїм домівкам, страх чи надію, що життя під російським контролем буде більш терпимим. Більше він із ними не спілкувався.

Пізніше, у Бахмуті, він командував більшою командою, поки навколо вирувала битва. До 2018 року він став начальником частини, очолюючи тридцять чоловік і три пожежні машини під час евакуацій та гасіння пожеж. Коли у 2022 році почалося повномасштабне вторгнення, він був готовий. У Торецьку він будував мережі довіри та комунікації, налагоджуючи співпрацю з поліцією, військовими, рятувальними командами та громадою. Він використовував усі доступні інструменти: Starlink, WhatsApp, паперові карти, смартфони, навігатори. Він постійно адаптувався — так само, як і його люди.

У травні 2023 року, під час евакуації поранених, він отримав поранення внаслідок вибуху. Повернувся на службу, щойно зміг.

Between Chaos and Care

What stays with me is not just Igor’s record, but his way of speaking about it. He does not romanticise, nor does he dramatise. He speaks of adaptation, of family, of humour, of trust.

Walking through Kyiv, I thought of the Wall of Remembrance near St Michael’s Monastery. Rows upon rows of faces, expanded with each passing month of war. Among them are firefighters. Men and women who, like Igor, faced down chaos not with weapons, but with courage, discipline, and care.

As I left Igor, I carried with me not just his stories, but the sense that service, whether in peacetime or war, is always a negotiation between chaos and care. It is a lesson I first learned as a young firefighter, but one that Igor lives each day under conditions I can scarcely imagine.

Між хаосом і турботою

Що залишається зі мною, так це не лише досягнення Ігоря, а й його спосіб говорити про них. Він не романтизує і не драматизує. Він говорить про адаптацію, сім’ю, гумор, довіру.

Прогулюючись Києвом, я думав про Стіну пам’яті біля Михайлівського монастиря. Ряди за рядами облич, які розширюються з кожним місяцем війни. Серед них є пожежники. Чоловіки та жінки, які, як і Ігор, протистояли хаосу не зі зброєю, а з мужністю, дисципліною та турботою.

Коли я залишав Ігоря, я поніс із собою не лише його історії, а й відчуття, що служба — будь то у мирний час чи під час війни — завжди є переговором між хаосом і турботою. Це урок, який я вперше засвоїв молодим пожежником, але який Ігор проживає щодня за умов, які я ледве можу уявити.

There is a memorial wall in the city of Kyiv - The Wall of Remembrance of the Fallen for Ukraine is a prominent memorial in Kyiv, located at St. Michael's Golden-Domed Monastery on Mykhailivs'ka Square. Created in 2014 to honour defenders who died in the Russian-Ukrainian conflict, the wall has been continuously updated with new portraits and has expanded significantly since the start of the full-scale invasion in 2022. Families and friends visit the wall to place flowers and candles and honour the memory of fallen soldiers and volunteers. A section of this wall commemorates fallen Firefighters

У Києві є меморіальна стіна — Стіна пам’яті загиблих за Україну, видатний меморіал, розташований біля Михайлівського Золотоверхого монастиря на Михайлівській площі. Створена у 2014 році на вшанування захисників, які загинули у російсько-українській війні, ця стіна постійно поповнюється новими портретами і значно розширилася після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році. Родини та друзі приходять до стіни, приносять квіти й свічки, вшановуючи пам'ять полеглих воїнів та добровольців. Окремий розділ цієї стіни присвячений пам’яті загиблих пожежників.

Igor was also featured in an article by Jack Losh for The Telegraph, titled: Ukraine’s firefighters on the frontline: ‘If you’re not scared, you’re stupid’, 2023.

Ігор також став героєм статті Джека Лоша для The Telegraph під назвою: «Пожежники України на передовій: “Якщо ти не боїшся — ти дурень”» (2023).