Between Chaos and Care (III): Ruslan Bilenko and the Unseen Frontline
- Frazer Macdonald Hay
- Sep 28
- 9 min read
Updated: 6 days ago
I travelled to Ukraine, partnering with a remarkable local colleague, to witness, learn, and listen. Over the coming weeks, this series will share the stories of the people whose courage and commitment sustain communities under fire, those who hold the line between chaos and care, showing us what true resilience looks like in the midst of war. These people are not just responders to crisis. They are keepers of dignity, mutual care, and the stubborn hope that people and places are worth saving. In their words and actions lie the outlines of a different kind of resistance, one that insists on humanity even when destruction surrounds it.
Another Day of Devastation: On the 28th of September, Ukraine endured yet another wave of destruction. Nearly 600 drones and dozens of missiles rained down across seven regions, killing civilians and tearing apart homes, schools, and hospitals. Among the victims was a 12-year-old girl in Kyiv.
When we read such news, we picture fire services, ambulances, and soldiers at the front. We see the blue lights and hear the sirens in the background of news footage. But pause for a moment, and think about that threshold of time before and after the emergency services arrive, if they can arrive at all. Who is there first? Who crosses that fragile boundary between chaos and care?
It is not always the figures we see on the evening news. It is neighbours, family, and teams of utility workers. Organised council crews and volunteers. Electricians, gardeners, mechanics, teachers, students. A collective of brave souls assembled in quiet resolve and resilience, working in the shadows as the journalists arrive with their bright lights to document the drama and its emergency actors.
This is where I met Ruslan Bilenko, Deputy Head of the Toretsk Military Administration
Meeting Ruslan
When I first met Ruslan, his warmth and charisma were immediately striking. He is a man who has endured extraordinary challenges and loss, but who carries himself with a quiet dignity and resilience. Despite everything, he speaks gently, smiles often, and radiates an unshakable sense of loyalty to his community.
This meeting was made possible through the kindness of Olena Hantsyak, co-founder and Head of Organisation at Dignity Space, who acted as both advisor and translator. It was Olena who helped me understand not just Ruslan’s story, but the larger, often overlooked system of care and survival in Ukraine’s frontline regions: the world of municipal utility workers.
The Unseen Frontline
When we think of frontline work, our minds turn to soldiers, medics, and emergency responders. But Ruslan reminded me that there is another group who keeps life functioning in towns caught between chaos and survival.
These are the utility crews: road clearers, sewage workers, electricians, water teams, waste collectors, mechanics, and gardeners. They are the ones who pump water, dispose of waste, deliver building materials, cut grass, repair electrics, remove debris, dig trenches, and sometimes, remove the dead. They live and work side by side with the communities they serve, clearing the way for emergency services and, at times, stepping into multiple roles themselves, often being the only ones who know how to act quickly and effectively at the sites of destruction.
In Toretsk and the surrounding areas, these crews operate under fire. They clear unexploded fragments, face mines, and often come under direct attack. Many have been injured or killed. Yet, as Ruslan said with matter-of-fact calm:
“We have been doing this for two and a half years.”
Leading with Care
Ruslan himself has a unique background. He is both a family man and a seasoned public servant. His journey has taken him through military school, senior service in the prison sector, and three years in parliament. More recently, he graduated from the Peace Engineering School by the Ukrainian Centre Dignity Space, where he studied crisis response, nonviolent communication, negotiation, mediation, and dialogue facilitation.
This combination of experience — military, civic, and peacebuilding — gives Ruslan both a steel backbone and a open heart. Those who work with him describe a man equally respected for his discipline and for his compassion.
Toretsk itself is now under temporary Russian occupation. Ruslan and his colleagues have relocated to the nearest safe area still under Ukrainian control, from where they continue their work in exile. It is not easy: every day is a test of endurance, coordination, and faith in the value of what they do. The entire community, along with the local administration, is being evacuated to safer regions of Ukraine. Ruslan continues to move tirelessly through the area that is still under Ukraine, checking on residents and ensuring that everything is proceeding smoothly and safely.
Life in the Crews
When I asked Ruslan what keeps his teams going, his answer was disarmingly simple. It is not medals or recognition, though they are grateful when someone pays attention. What matters are small gestures:
a wave from an elderly woman who sees them at work,
the shared laughter that turns fear into solidarity,
the trust that comes from leaders working shoulder-to-shoulder with their men.
“Humour is essential,” Ruslan explained. “If someone shits his pants, everyone will laugh, but they will help him clean up too.”
This mixture of dark humour, equality, and mutual care keeps the crews going when the dangers seem unbearable. Everyone, from bosses to workers, share the same risks, the same meals, and often the same cigarettes. Alcohol is restricted by the “Dry Law,” but cigarettes, food, and companionship create their own rituals of decompression.
Being Seen
At the very start of our conversation, Ruslan told me how much it meant that someone wanted to hear about his men.
“It is special that someone took the time to pay attention,” he said.
That statement struck me deeply. These crews do extraordinary work with almost no resources, little recognition, and constant danger. They are the backbone of survival in frontline towns, yet too often they remain invisible, overshadowed by soldiers, statistics, and savagery.
Ruslan and his teams are the people who return after the fire services leave and the press move on. They are the ones who restore water, electricity, and safety. They are the ones who neighbours trust because they arrive not in armoured vehicles but in battered school buses and donated minivans. They are the ones who in that threshold of time between chaos and care, keep communities alive.
A Continuing Dialogue
As our meeting drew to a close, I felt both humbled and inspired. Ruslan embodies the paradox of care within chaos: a man who balances military discipline with gentleness, who keeps his teams alive through laughter and solidarity, who continues to lead his community even while displaced from it.
Olena’s presence, warmth, and humour were equally invaluable. Her work at Dignity Space creates vital bridges between people, between worlds of thought, and between chaos and care itself.
This was only the beginning of my dialogue with Ruslan, but already it felt significant. In listening, in witnessing, perhaps we can take a small step towards giving recognition to those who keep life going when everything seems impossible.
So the next time you see images of a building ablaze, of housing blocks reduced to rubble, of lives lost and sirens wailing, take a moment to think beyond the frame. Think of the people who hold the line in that threshold time before the lights and the headlines, and who keep showing up, day after day, to prove that care can still take root in the midst of war.
Written by Frazer Macdonald Hay
#BetweenChaosAndCare #UnseenFrontline #EverydayHeroes #HoldingTheLine #ResilienceInWar #CareInConflict #ActsOfCourage #CommunitiesUnderFire #QuietHeroes #UnsungBravery #UkraineFrontline #VoicesFromUkraine #UkraineResilience #UkraineStories #WithUkraine #HumanityInConflict #PeaceBuilding #SurvivalAndCare #InvisibleFrontline
AI Generated Translation apologies for any anomalies (Pereklad, z·henerovanyy shtuchnym intelektom, pereproshuye za budʹ-yaki anomaliyi) ..... Frazer
Між хаосом і турботою (III): Руслан Біленко та невидимий фронт
Я подорожував Україною разом із видатною місцевою колегою, щоб бачити, вчитися та слухати. Упродовж найближчих тижнів ця серія розповідатиме історії людей, чия мужність і відданість підтримують громади під обстрілами — тих, хто тримає лінію між хаосом і турботою, показуючи нам, що таке справжня стійкість у розпал війни.
Ці люди — не лише реагують на кризу. Вони є хранителями гідності, взаємної підтримки й упертої надії, що люди та місця варті порятунку. У їхніх словах і діях проступає інший вид опору — той, що наполягає на людяності навіть тоді, коли навколо панує руйнування.
День руйнувань
28 вересня Україна знову зазнала масштабної хвилі атак. Майже 600 дронів і десятки ракет обрушилися на сім регіонів, убиваючи мирних жителів і руйнуючи будинки, школи та лікарні. Серед жертв — 12-річна дівчинка в Києві.
Коли ми читаємо такі новини, то уявляємо пожежників, швидку допомогу та військових на передовій. Ми бачимо проблискові маячки й чуємо сирени у телевізійних сюжетах. Але зупиніться на мить — і подумайте про цей поріг часу до того, як прибудуть екстрені служби, якщо вони взагалі зможуть прибути. Хто з’являється першим? Хто першим переходить цю крихку межу між хаосом і турботою?
Це не завжди ті, кого ми бачимо у вечірніх новинах. Це сусіди, родичі та команди комунальних робітників. Організовані бригади міськради та добровольці. Електрики, садівники, механіки, вчителі, студенти. Колектив мужніх душ, зібраних у тихій рішучості та стійкості, які працюють у тіні, поки журналісти приїжджають зі своїм яскравим світлом, щоб зафіксувати драму та її офіційних «акторів».
І саме тут з’являється Руслан Біленко, заступник керівника Торецької військової адміністрації.
Зустріч із Русланом
Коли я вперше зустрів Руслана, мене одразу вразили його теплота й харизма. Це людина, яка пережила надзвичайні випробування й втрати, але зберігає тиху гідність і стійкість. Попри все, він говорить м’яко, часто усміхається й випромінює непохитну відданість своїй громаді.
Ця зустріч стала можливою завдяки доброті Олени Ганцяк, співзасновниці та керівниці організації Dignity Space, яка була і радницею, і перекладачкою. Саме Олена допомогла мені зрозуміти не лише історію Руслана, а й ширшу, часто непомічену систему турботи й виживання у прифронтових регіонах України: світ комунальних служб.
Невидимий фронт
Коли ми думаємо про роботу на передовій, уявляємо солдатів, медиків та рятувальників. Але Руслан нагадав мені, що існує ще одна група людей, які забезпечують життєдіяльність у містах, затиснутих між хаосом і виживанням.
Це комунальні бригади: дорожні робітники, працівники каналізації, електрики, водопостачальники, сміттярі, механіки та садівники. Саме вони качають воду, вивозять відходи, доставляють будівельні матеріали, косять траву, ремонтують електрику, прибирають завали, риють окопи, а іноді й забирають загиблих. Вони живуть і працюють поруч із громадами, яким служать, розчищаючи шлях для екстрених служб і часом беручи на себе кілька ролей водночас — часто будучи єдиними, хто знає, як діяти швидко й ефективно на місцях руйнувань.
У Торецьку та навколишніх районах ці бригади працюють під вогнем. Вони прибирають нерозірвані уламки, стикаються з мінами й часто потрапляють під прямий обстріл. Багато хто був поранений чи загинув. І все ж, як Руслан сказав із простою спокійністю:
«Ми робимо це вже два з половиною роки».
Лідерство через турботу
Руслан має унікальне минуле. Він — і сім’янин, і досвідчений державний службовець. Його шлях пролягав через військове училище, службу у пенітенціарній системі та три роки у парламенті. Нещодавно він закінчив Школу інженерії миру Українського центру Dignity Space, де вивчав кризове реагування, ненасильницьку комунікацію, переговори, медіацію та діалог.
Це поєднання військового, громадянського й миротворчого досвіду робить Руслана водночас «твердим хребтом» і «м’яким серцем». Ті, хто з ним працює, описують його як людину, що викликає однаково велику повагу і за дисципліну, і за співчуття.
Сам Торецьк нині перебуває під тимчасовою російською окупацією. Руслан та його колеги перемістилися до найближчої безпечної території, що досі під українським контролем, і продовжують там працювати у вигнанні. Це нелегко: кожен день — випробування витривалості, координації та віри в цінність того, що вони роблять. Уся громада разом із місцевою адміністрацією евакуюється до безпечніших регіонів України. Руслан невтомно пересувається територією, що ще залишається під Україною, перевіряючи жителів і дбаючи про безпеку.
Життя у бригадах
Коли я запитав Руслана, що тримає його команди, його відповідь була напрочуд простою. Це не медалі й не визнання, хоч вони й вдячні, коли хтось звертає увагу. Важливі маленькі жести:
помах руки від літньої жінки, яка бачить їх за роботою,
спільний сміх, що перетворює страх на солідарність,
довіра, що виникає, коли керівники працюють поруч із підлеглими.
«Гумор є необхідним, — пояснив Руслан. — Якщо хтось обмочився від страху, усі будуть сміятися — але всі допоможуть йому прибрати».
Ця суміш чорного гумору, рівності та взаємної турботи підтримує бригади, коли небезпека здається нестерпною. Усі — від керівників до робітників — ділять однакові ризики, однакову їжу й часто ті самі цигарки. Алкоголь обмежений «сухим законом», але сигарети, їжа й товариськість створюють власні ритуали розвантаження.
Бути побаченими
На самому початку нашої розмови Руслан сказав, наскільки важливо для нього, що хтось захотів почути про його людей.
«Це особливо, що хтось знайшов час звернути увагу», — сказав він.
Ці слова вразили мене глибоко. Ці бригади виконують надзвичайну роботу майже без ресурсів, без визнання й під постійною загрозою. Вони — хребет виживання у прифронтових містах, але занадто часто залишаються невидимими, затінені солдатами, статистикою й жорстокістю.
Руслан і його команди — це ті, хто повертається після того, як пожежники поїхали й преса пішла. Вони відновлюють воду, електрику й безпеку. Їм довіряють сусіди, бо вони приїжджають не в броньованій техніці, а в побитих шкільних автобусах і подарованих мікроавтобусах. Вони — ті, хто в цей поріг між хаосом і турботою підтримує життя спільноти.
Триваючий діалог
Коли наша зустріч добігала кінця, я відчув і смирення, і натхнення. Руслан уособлює парадокс турботи в хаосі: людина, яка поєднує військову дисципліну з лагідністю, яка підтримує свої команди завдяки сміху й солідарності, яка продовжує вести свою громаду навіть у вигнанні.
Не менш цінною була присутність Олени — її теплота й гумор. Її робота в Dignity Space створює життєво важливі мости — між людьми, між світами думок і між хаосом і турботою.
Це була лише перша розмова з Русланом, але вже відчувалася її значущість. У слуханні, у свідченні ми можемо зробити маленький крок до того, щоб віддати належне тим, хто зберігає життя тоді, коли це здається неможливим.
Тож наступного разу, коли ви побачите кадри палаючої будівлі, зруйнованих житлових блоків, загиблих і сирени, зупиніться на мить і подумайте за межами кадру. Згадайте про людей, які тримають лінію в той проміжок часу — до світла прожекторів і заголовків — і які знову й знову приходять, щоб довести: турбота може пустити коріння навіть у розпал війни.
