Between Chaos and Care: The Relentless Work of Anastasia Holishevska
- Frazer Macdonald Hay
- Sep 2
- 13 min read
A few days ago, on 30 August, the world marked the International Day of the Disappeared, honouring the countless people who have gone missing in the context of armed conflict. It felt a fitting moment to introduce Anastasia Holishevska and her colleagues, whose work gives dignity, hope, and answers to families living with uncertainty, grief, and loss.
This article by Frazer Macdonald Hay is the first in a series of profiles of those who hold the line between chaos and care, people whose courage and commitment sustain communities under fire, showing us what resilience looks like amid conflict.
Image: Anastasia Holishevska / Alexey Yukov
After a frantic Bolt ride across Kyiv, I was dropped in the harsh glare of the afternoon sun. Squinting at my offline maps app, disoriented and still trying to compose myself, I push through the café door, finding myself abruptly transported into another world: a quietly themed café, where tasselled chandeliers hung above star-patterned parquet floors, ceiling-to-floor olive drapes and mirrored window reveals, with pastel-pink crockery sat neatly next to crystal glasses of water on marble-topped tables. It was a flock-wallpapered, gentle scene of grace and escape, surreal against the backdrop of a brutal war unfolding not far away.
It was here that I was told I would meet a woman whose daily work exists in the very opposite of this atmosphere, an existence steeped in loss, resilience, and danger. Anastasia Holishevska sat waiting for me, alongside my colleague Olena Hantsyak, their quiet elegance striking against the background hum of ambient music. They looked nothing like the world I imagined when I thought of prisoner exchanges or recovery teams venturing into shelled landscapes to retrieve the missing and the dead. Yet this contrast is precisely the essence of Ukraine today: beauty and horror, compassion and devastation, grace and grit.
Anastasia Holishevska embodies this paradox. With her angelic presence and cast-iron will, she has spent more than a decade at the front line of one of war’s most haunting realities: those who go missing.
Roots and Resolve
We made our introductions, ordered coffee, and soon Anastasia began to share her story. As I tried to absorb the harrowing details and sheer intensity of her work, I interrupted asking where she found the strength to carry it all. Her answer was simple: “My faith.” Later, Anastasia explained that she is a devout member of the Ukrainian Orthodox Church - Kyiv Patriarchate (OCU KP).
With a quiet smile, she sketched her background: born and raised in Vinnytsia City later moving to Kyiv, now in her 30s , part of a family of six. Her two younger brothers, Dmytro and Oleksandr, are both serving on the front lines.
After graduating from the National Pedagogical Dragomanov University, Anastasia once dreamed of joining the scientific profession, devoting her life to research and scholarship. But the upheaval of the Maidan protests, the Anti-Terrorist Operation in eastern Ukraine, and then the war itself forced a reckoning.
“It was a time for honesty with myself. At 23, my life changed dramatically,” she recalled. Her dreams for the future gave way to the brutal demands of the present.
Since 2014, Anastasia has dedicated herself to freeing hostages and searching for the missing. She began as a volunteer, later joining the negotiating group under the Security Service of Ukraine (SBU), eventually serving as Adviser to the Head of the SBU. In August 2022, she became a coordinator for the Commissioner for Persons Missing under Special Circumstances in the Kyiv Region, a position she held until recently.
For Anastasia, this work is not a profession but a calling. She admits that results are not always as hoped, that even extraordinary effort sometimes falls short. Yet her resolve remains unwavering: “For ethical and legal reasons, I cannot share all the stories today, but I will definitely do so after Victory. Because we must know about the feats of every one of our Heroes.”
The Missing: Numbers, Names, and the Weight of Uncertainty
Earlier this year, the International Committee of the Red Cross revealed that the number of missing people in the Russia-Ukraine war had reached 50,000. That figure, already staggering, is months out of date. The number has since risen. Each missing person leaves behind a family suspended between hope and grief, trapped in uncertainty that crushes as heavily as any battlefield injury (Ukraine Conflict Tracker, UA Losses, Ukraine Conflict Monitor).
“What do you do when your loved one is missing?” Anastasia asks. “Where do you turn? Who do you call?”
There are official channels, paperwork, military bureaucracy, and government departments such as the Coordination Headquarters on PoW and Missing Persons in Ukraine, who are working tirelessly to provide families with information, support, and closure. Alongside these formal structures, there are also people like Anastasia, widely recognised for her expertise and long-term engagement in this field. Today, she focuses on supporting families of the missing through her foundation, part of a wider network of civil actors whose efforts complement and reinforce the work of state institutions, ensuring that dignity, answers, and human presence reach as many families as possible.
Holding the Line Between Chaos and Care
From the beginning of Russia’s war against Ukraine in 2014, Anastasia has been involved in prisoner exchange negotiations through both governmental and civil society initiatives. Her work expanded after the full-scale invasion in 2022, when she joined forces with Platsdarm Rescue, a volunteer initiative of ten civilians led by Alexey Yukov. Now 37, Alexey has spent 24 of those years searching for and exhuming bodies. His unusual path began in childhood, when he watched construction workers in Sloviansk unearth skeletons while building a new hospital on the grounds of an old cemetery. The sight left a deep impression, and by the age of 13, he had already begun his own search activities. In Donetsk Oblast, he established a small “base” for this work, combining sites where the remains of soldiers from World War II were still scattered. A fascination with history and archaeology gradually evolved into a lifelong vocation, one that shifted from the past to the present as war returned to his homeland. Since 2014, Alexey and his team have been working in de-occupied territories and along the front lines, searching for the fallen.
Platsdarm ventures under fire to locate, recover, and identify the dead Ukrainians, Russians, civilians, and even foreign fighters. Their work is painstaking: filtering earth for fragments, combing trees for shrapnel-snagged remains, reassembling body parts with the care of surgeons, and gathering scraps of evidence, dog tags, clothing, personal belongings that might allow a family to finally hear the hardest truth of all.
The group’s mission is both deeply human and perilous. One member recently died after striking a mine. Replacements are rare; the work demands years of experience, nerves of steel, and a willingness to risk everything for strangers.
“It’s dangerous work,” Anastasia says quietly. “And it’s unjust that these people give their lives in defence of others who rarely even acknowledge their sacrifice.”
Beyond Borders: Returning the Fallen
One of the most surprising aspects of Platsdarm’s work is its reach beyond Ukraine. The team recovers not only Ukrainian soldiers but also Russian troops and international fighters who came from countries like the UK, France, Argentina, and Turkey to join the struggle.
They have carried the bodies of international soldiers home, consoled grieving families, and given foreign parents and partners the chance to say goodbye. “They are not numbers,” Anastasia insists. “They are names, with families and loved ones.”
Their meticulous documentation also has a policy dimension. The team provides evidence on torture, captivity conditions, and the circumstances of death. This information flows not only to families but to institutions such as the Red Cross and international human rights bodies.
Mist: Advocacy and Accompaniment
Alongside her fieldwork, Anastasia is also an academic and policy advocate. She co-founded and leads the Mist Foundation, a non-profit initiative that supports families of missing persons and captives. Mist provides documentation, accompaniment, and advocacy, ensuring families are not left alone in their search for truth.
She describes the hardest moment of her work: making the first call to a missing person’s wife, parent, or child. How do you break news that might end the last flicker of hope? How do you balance dignity with truth in a moment when words feel inadequate?
Bearing Witness
Ukraine’s war has inflicted enormous human costs. Over 40,000 civilians have been killed or wounded. Nearly 4 million are internally displaced, and almost 7 million have fled abroad. The figures are stark, but Anastasia insists on what they conceal:
“Numbers obscure the names. And every name has a story.” Anastasia tells me about their work with orphans who have gone missing, children with no families left to ask after them. Still, Platsdarm collects their stories, records their identities, and gives them a place in memory. Even the unclaimed are not forgotten.
Carrying the Story Abroad
In September, Anastasia will travel to London with six family representatives, personally funding the trip to raise awareness of their work. They hope to connect with organisations, academics, and policymakers who might offer recognition and collaboration.
Their message is not only about Ukraine but about the human costs of war everywhere. In a world of shifting borders and high politics, Anastasia and her colleagues insist on the ground-truth of conflict: war is not waged in speeches or treaties but in the lives and deaths of ordinary people.
“The consequences of war are irreversible,” she tells me as we finish our coffee beneath the café’s chandeliers. Her words hang heavy, piercing the surreal normalcy of the setting
Conclusion
Anastasia Holishevska stands as the first in a series of profiles of those who hold the line between chaos and care. Her story is one of contrasts: beauty and brutality, fragility and resilience, ordinary humanity and extraordinary courage.
With her angelic presence and cast-iron will, she reminds us that resilience in war is not only found on the battlefield but also in the quiet, relentless labour of giving dignity to the missing and the dead.
Her work is a call to remember that behind every statistic is a name, a family, and a life cut short or left in limbo. And it is a call to recognise those who risk everything to ensure that, even in war, humanity is not lost.
I would like to thank Anastasia Holishevska for her time, patience, and generosity in helping me understand an aspect of conflict that few ever get to see from the inside. Her courage, dedication, and clarity of purpose are deeply humbling. I also extend my gratitude to Olena Hantsyak for her partnership, unwavering support, and exceptional translation skills, which made this conversation accessible and meaningful.
#Ukraine #MissingPersons #HumanRights #FaithAndResilience #VoicesOfUkraine #StoriesThatMatter #FamiliesOfTheMissing #StrengthInFaith #HerAngelicPresence #CastIronWill #ResilienceInWar #WarAndMemory #EverydayHeroes #Peacebuilding #WomenInConflict #InternationalDayOfTheDisappeared #NeverForget #StandWithUkraine #JusticeAndDignity #HumanitarianWork #TruthAndMemory #HopeInWar
Це переклад, створений штучним інтелектом. Вибачте за будь-які аномалії./ This is an AI-generated translation. Apologies for any Anomalies :)
Кілька днів тому, 30 серпня, світ відзначив Міжнародний день зниклих безвісти, вшановуючи безліч людей, які зникли в умовах збройних конфліктів. Це здалося доречним моментом, щоб представити Анастасію Голішевську та її колег, чия робота дарує гідність, надію та відповіді сім’ям, які живуть в умовах невизначеності, скорботи та втрати.
Між хаосом і турботою: невтомна праця Анастасії Голішевської
Ця стаття — перша в серії профілів тих, хто утримує межу між хаосом і турботою, людей, чия мужність і відданість підтримують громади під обстрілами, показуючи нам, як виглядає стійкість у розпал війни.
Після шаленої поїздки Bolt Києвом мене висадили під пекучим промінням післяобіднього сонця. Примружуючись у свій офлайн-додаток з картами, дезорієнтований і все ще намагаючись зібратися, я проштовхнувся у двері кав’ярні й опинився раптово перенесеним в інший світ: затишна тематична кав’ярня з люстрами з китицями, що висіли над паркетом у зоряних візерунках, з оливковими шторами від стелі до підлоги та дзеркальними віконними нішами; на мармурових столиках акуратно розставлений рожевий посуд у пастельних тонах поруч із кришталевими склянками води. Це була м’яка, витончена сцена втечі й грації — сюрреалістична на тлі жорстокої війни, що розгортається зовсім недалеко.
Саме тут мені сказали, що зустріну жінку, чия щоденна праця існує у цілковито протилежній атмосфері — життя, пронизане втратою, стійкістю та небезпекою. Анастасія Голішевська чекала на мене поруч із моєю колегою Оленою Ганцяк, їхня стримана елегантність виразно виділялася на фоні приглушеної музики. Вони зовсім не виглядали так, як я уявляв собі людей, які займаються обміном полонених чи входять до груп відновлення, що ризикують у зруйнованих обстрілами місцевостях, аби знайти зниклих чи загиблих. Але саме цей контраст і є суттю сьогоднішньої України: краса й жах, співчуття й руїна, витонченість і непохитність.
Анастасія Голішевська уособлює цю парадоксальність. З її ангельською присутністю та залізною волею вона понад десять років перебуває на передовій однієї з найстрашніших реалій війни: долі тих, хто зникає.
Коріння та рішучість
Ми представилися, замовили каву, і незабаром Анастасія почала ділитися своєю історією. Я намагався вбирати моторошні деталі та неосяжну інтенсивність її роботи й нарешті запитав, де вона знаходить сили витримувати все це. Її відповідь була простою: «Моя віра».
Згодом вона пояснила, що є вірянкою Православної Церкви України (ПЦУ).
Зі спокійною усмішкою вона окреслила своє походження: народилася і виросла у Києві, нині їй 34, вона з родини з п’яти осіб. Два її молодші брати, Дмитро й Олександр, служать на передовій.
Закінчивши Національний педагогічний університет імені Драгоманова, Анастасія колись мріяла увійти до наукової еліти, присвятити життя дослідженням і науці. Але потрясіння Майдану, Антитерористичної операції на сході України, а згодом і війни змусили переглянути життя. «Це був час чесності з собою. У 23 моє життя кардинально змінилося», — пригадує вона. Мрії про майбутнє поступилися жорстоким вимогам теперішнього.
З 2014 року Анастасія присвятила себе визволенню заручників та пошуку зниклих. Вона починала як волонтерка, згодом приєдналася до переговорної групи при Службі безпеки України (СБУ), а пізніше стала радницею Голови СБУ. У серпні 2022 року вона обійняла посаду координаторки Уповноваженого з питань осіб, зниклих за особливих обставин у Київській області, яку виконувала до недавнього часу.
Для Анастасії ця робота не професія, а покликання. Вона визнає, що результат не завжди відповідає очікуванням, що навіть надзвичайні зусилля іноді виявляються недостатніми. Але її рішучість незламна:«З етичних і правових причин я не можу розповісти всі історії сьогодні, але обов’язково зроблю це після Перемоги. Бо ми маємо знати про подвиги кожного з наших Героїв».
Зниклі: цифри, імена та тягар невизначеності
На початку цього року Міжнародний комітет Червоного Хреста повідомив, що кількість зниклих безвісти у війні Росії проти України сягнула 50 000. Ця цифра, вже приголомшлива, є застарілою — відтоді число зросло. Кожна зникла людина залишає по собі родину, яка зависає між надією і горем, застрягла в невизначеності, що тисне не менше, ніж будь-яке поранення на полі бою (Ukraine Conflict Tracker, UA Losses, Ukraine Conflict Monitor).
«Що робити, коли твій рідний зник? — запитує Анастасія. — До кого звернутися? Кому телефонувати?»
Є офіційні канали, паперова тяганина, військова бюрократія та державні органи, такі як Координаційний штаб з питань військовополонених і зниклих безвісти в Україні, які невтомно працюють, аби надавати родинам інформацію, підтримку й бодай часткове полегшення. Поруч із цими структурами є й такі люди, як Анастасія, широко відомі своїм досвідом і багаторічною відданістю цій справі. Сьогодні вона зосереджується на підтримці сімей зниклих через свій фонд — частину ширшої мережі громадських ініціатив, які доповнюють і підсилюють роботу державних інституцій, забезпечуючи, щоб гідність, відповіді та людська присутність доходили до якомога більшої кількості родин.
Між хаосом і турботою
Від початку війни Росії проти України у 2014 році Анастасія брала участь у переговорах щодо обміну полоненими як у рамках урядових, так і громадських ініціатив. Її діяльність розширилася після повномасштабного вторгнення 2022 року, коли вона приєдналася до Platsdarm Rescue — волонтерської ініціативи з десяти цивільних під керівництвом Олексія Юкова.
Нині 37-річний Олексій понад 24 роки присвятив пошуку й ексгумації тіл. Його незвичний шлях почався ще в дитинстві, коли він побачив, як у Слов’янську будівельники під час зведення лікарні на місці старого цвинтаря викопали кістки. Це справило глибоке враження, і вже в 13 років він розпочав власні пошукові роботи. У Донецькій області він створив невелику «базу» для цієї справи, поєднавши місця, де й досі залишалися рештки солдатів Другої світової війни. Цікавість до історії та археології поступово переросла у справу життя, яка згодом переключилася з минулого на сучасність, коли війна знову прийшла в його край. Від 2014 року Олексій і його команда працюють на деокупованих територіях та вздовж фронту, розшукуючи полеглих.
Platsdarm вирушає під обстрілами, щоб знайти, забрати та ідентифікувати загиблих — українців, росіян, цивільних і навіть іноземних бійців. Їхня робота кропітка: просіювати землю у пошуках фрагментів, обстежувати дерева, де могли застрягти уламки з рештками, обережно складати частини тіл, немов хірурги, збирати докази — жетони, одяг, особисті речі, які можуть допомогти родині почути найважчу з усіх правду.
Місія цієї групи водночас глибоко гуманна й небезпечна. Один із її членів нещодавно загинув, підірвавшись на міні. Замінити таких людей майже неможливо: потрібні роки досвіду, залізні нерви та готовність ризикувати всім заради чужих.
«Це небезпечна робота, — тихо каже Анастасія. — І несправедливо, що ці люди віддають життя, захищаючи інших, які рідко навіть визнають їхню жертву».
Поза кордонами: повернення полеглих
Одним із найнесподіваніших аспектів роботи Platsdarm є її вихід за межі України. Команда відшукує не лише українських воїнів, а й російських військових та іноземних бійців із таких країн, як Велика Британія, Франція, Аргентина, Туреччина.
Вони доставляли тіла іноземних солдатів додому, втішали скорботні сім’ї та давали батькам чи партнерам можливість попрощатися. «Вони не цифри, — наполягає Анастасія. — Вони імена, за якими стоять родини та кохані».
Їхня скрупульозна документація має й політичне значення. Команда збирає докази катувань, умов полону й обставин смерті. Ця інформація надходить не лише до родин, а й до таких інституцій, як Червоний Хрест та міжнародні правозахисні органи.
Mist: адвокація та супровід
Окрім польової роботи, Анастасія є науковицею та правозахисницею. Вона заснувала й очолює Фонд Mist, неприбуткову організацію, що підтримує родини зниклих і полонених. Mist займається документуванням, супроводом та адвокацією, аби сім’ї не залишалися наодинці у своєму пошуку правди.
Вона описує найважчий момент своєї роботи — перший дзвінок дружині, батькам чи дитині зниклої людини. Як повідомити новину, яка може знищити останній промінь надії? Як знайти баланс між гідністю й правдою в мить, коли слова здаються безсилими?
Свідчення
Війна в Україні завдала величезних людських втрат. Понад 40 000 цивільних загинули або були поранені. Майже 4 мільйони стали внутрішньо переміщеними особами, і майже 7 мільйонів покинули країну. Цифри вражають, але Анастасія наголошує на тому, що вони приховують:
«Цифри приховують імена. А за кожним іменем — історія».
Вона розповідає про роботу з дітьми-сиротами, які зникли, про дітей, у яких більше немає родин, які могли б за ними доглядати. Тим не менше, Platsdarm збирає їхні історії, фіксує їхню ідентичність і надає місце в пам’яті. Навіть ті, кого ніхто не забрав, не залишаються забутими.
Поширення історії за кордоном
У вересні Анастасія вирушить до Лондона разом із шістьма представниками сімей, особисто фінансуючи поїздку, щоб підвищити обізнаність про їхню роботу. Вони сподіваються налагодити контакти з організаціями, науковцями та політиками, які можуть визнати їхні зусилля та запропонувати співпрацю.
Їхнє послання стосується не лише України, а й людських втрат війни взагалі. У світі зі змінними кордонами та великою політикою Анастасія та її колеги наголошують на реальному досвіді конфлікту: війна ведеться не промовами чи договорами, а в життях і смертях звичайних людей.
«Наслідки війни незворотні», — каже вона, коли ми закінчуємо каву під люстрами кав’ярні. Її слова важкі, пронизують сюрреалістичну буденність цього місця.
Висновок
Анастасія Голішевська стає першою у серії профілів тих, хто утримує межу між хаосом і турботою. Її історія сповнена контрастів: краса й жорстокість, крихкість і стійкість, звичайна людяність і надзвичайна мужність.
З її ангельською присутністю та залізною волею вона нагадує нам, що стійкість у війні проявляється не лише на полі бою, а й у тихій, невтомній праці, яка дарує гідність зниклим і загиблим.
Її робота — заклик пам’ятати, що за кожною статистикою стоїть ім’я, родина та життя, обірване або залишене в невизначеності. І це заклик визнавати тих, хто ризикує всім, щоб навіть під час війни людяність не була втрачена.
Я хотів би подякувати Анастасії Голішевській за її час, терпіння та щедрість, які допомогли мені зрозуміти аспект конфлікту, який мало хто може побачити зсередини. Її мужність, відданість та ясність мети глибоко вражають. Я також висловлюю свою вдячність Олені Ганцяк за її партнерство, непохитну підтримку та виняткові перекладацькі навички, які зробили цю розмову доступною та змістовною. THANK YOU
