Ukraine, Gaza, Sudan: What Post-War Cities Must Learn About Memory

Ukrainian / Arabic Text

Rebuilding After War: What Buildings Remember

If you are planning the reconstruction of Ukraine, Gaza, Sudan, Syria (or any city emerging from war) there is a question that rarely appears in engineering briefs, donor frameworks, or architectural masterplans:

What do the buildings remember?

After conflict, the world mobilises to rebuild walls, roads, schools, and monuments. We measure recovery in square metres restored and skylines repaired. Yet in every post-war city, there are ordinary buildings that carry memories too heavy to be captured in reconstruction budgets. They are the school where people were executed. The apartment block is used for detention. The church turned into a prison. The factory wall where civilians died trying to escape.

These places do not disappear when war ends. Communities must walk past them, work inside them, and send their children into them. Fresh paint does not erase what happened there. Demolition does not silence it. Celebration does not neutralise it.

After working in Iraq following the occupation of Mosul by the so-called Islamic State (ISIL), I learned that post-war reconstruction is not only a technical exercise. It is a negotiation with memory. And when memory is ignored, recovery becomes fragile.

The city that returned, but did not forget.

In the aftermath of Mosul’s liberation, I encountered a city trying to resume ordinary life while carrying extraordinary memories. Residents repeatedly referenced particular buildings (not famous landmarks, but everyday places) as sites of execution, detention, humiliation, or ideological enforcement. These locations circulated in conversation across neighbourhoods and displacement camps. They formed an informal map of violence that existed alongside official reconstruction plans but rarely appeared within them.

One primary school had been used for executions before being turned into an ideological training ground for children. After the war, it reopened with new paint and a new curriculum. On the surface, it looked restored. Yet parents spoke quietly about the discomfort of sending their children into a building where people had been killed. The violence had not disappeared; it had been normalised into silence.

A centrally located insurance building became notorious as a site where captives were thrown from upper floors as punishment. Architects and local cultural figures argued it should be preserved as a memorial. Instead, it was slated for demolition due to structural concerns. The removal eliminated the building, but not the memory. Residents still referenced it (now without a material anchor) as a symbol of brutality and survival.

A historic church was repurposed during occupation as a detention and punishment facility. After liberation, it became a focus of international heritage reconstruction and ceremonial reopening. Its restoration was framed as a triumph of resilience. Missing from public narratives was its recent role as a site of fear. The building was symbolically purified: restored architecturally, but stripped of the history that complicated its celebratory return.

At the same time, communities created their own informal memorials. One neighbourhood painted the names of massacre victims onto a factory wall and built a football ground beside it in their honour. This was not state policy or international programming. It was a local act of remembrance embedded into daily life, an attempt to stabilise memory rather than erase it.

These examples revealed a pattern. Violence embedded in ordinary spaces was managed through silence, demolition, or symbolic rewriting. None of these approaches eliminated memory. They displaced it.

Reconstruction without memory is fragile

Post-war recovery often prioritises visible success: restored skylines, reopened schools, rebuilt heritage icons. These projects matter. They signal survival. They provide jobs. They restore infrastructure. But they also shape which histories are publicly recognised and which are quietly sidelined.

When everyday sites of violence are ignored, communities are left to negotiate trauma privately. Memories circulate through whispers, rumours, and fragmented storytelling. In environments already marked by distrust and displacement, this unmanaged memory can harden into resentment, suspicion, and competing narratives of victimhood.

Peacebuilding that refuses to look at ordinary violence is fragile peace.

Societies emerging from conflict do not need to monumentalise every trauma. But they do need ways to acknowledge what happened in the spaces people continue to inhabit. Without recognition, buildings become silent witnesses that communities carry alone.

The danger is not that remembering will reopen wounds.The danger is that enforced forgetting will allow wounds to fester invisibly.

A warning for Ukraine, Gaza, Sudan, Syria, and what comes next

The questions that faced Mosul are now appearing in cities across the world.

What happens to apartment blocks used as detention sites? Hospitals that became military targets? Schools where executions or torture occurred? Religious buildings turned into prisons? Neighbourhoods associated with massacre or collective punishment?

These are not marginal issues. They are central to how societies will live with the aftermath of violence.

Ukraine, Gaza, Sudan, and Syria will face immense pressure to demonstrate recovery quickly. Governments and international donors operate under timelines, budgets, and political expectations that reward visible progress. But visible reconstruction without memory-sensitive planning risks creating cities that look healed while remaining psychologically fractured.

Fresh paint can conceal trauma.Demolition can remove context.Celebration can overwrite complexity.None of these eliminate memory.

They relocate it into informal, emotionally volatile domains where it becomes harder to address and easier to politicise.

What memory-sensitive reconstruction looks like

Acknowledging everyday sites of violence does not require turning cities into open-air museums of trauma. Nor does it demand intrusive memorial architecture at every location. Memory-sensitive recovery is often modest, local, and context-driven.

It can include:

• mapping sites of violence through community consultation

• contextual markers that acknowledge events without spectacle

• locally designed memorial practices embedded in daily routines

• participatory decisions about demolition or preservation

• trauma-aware urban planning

• support for community-led remembrance initiatives

The goal is not to freeze cities in grief. It is to prevent forced amnesia that destabilises post-conflict societies.

Buildings are not neutral containers of recovery. They are active participants in how memory is lived. Ignoring this does not make trauma disappear; it transfers responsibility onto communities least equipped to carry it alone.

The informal memorial at the Pepsi factory wall in Mosul demonstrated that communities will create their own forms of recognition when institutions fail to do so. These acts of remembrance are imperfect and emotionally charged, but they reveal something essential:

Memory seeks space.

If official frameworks do not provide it, people will carve it out themselves.

Peacebuilding institutions should not see this as a problem.They should see it as a guide.

Rebuilding cities that can remember

War leaves scars in concrete as much as in bodies. The challenge of post-conflict recovery is not simply to repair what was broken, but to decide how the past will inhabit the future. Cities rebuilt without space for memory risk becoming landscapes of unresolved tension, stable on the surface, brittle underneath.

The lesson from Mosul is not that reconstruction failed.It is that reconstruction without everyday memory leaves work unfinished.

Ukraine, Gaza, Sudan, Syria, and every city that will rebuild after war face the same decision: whether to design recovery that acknowledges ordinary violence, or to repaint it into silence.

Durable peace depends less on architectural perfection than on the willingness to recognise what happened in ordinary places.

Reconstruction is not just about what stands.It is about what is allowed to speak.

#EverydayViolence #PoliticsOfMemory #ArchitectureAndMemory #SpatialJustice #PostConflictRecovery #MemoryAndPlace #UrbanTrauma #HiddenHistories #StructuralViolence #Erasure #Peacebuilding #PostWarRecovery #Reconstruction #TransitionalJustice #SocialCohesion #ConflictRecovery #PeaceAndMemory #CommunityHealing #RecoveryBeyondInfrastructure #UrbanRecovery #GazaReconstruction #SudanCrisis #SyriaAfterWar #MiddleEastRecovery #PostConflictCities #ArchitectureAndConflict #UrbanPlanning #CriticalArchitecture #BuiltEnvironment #CitiesAfterWar #MemoryInArchitecture #ArchitecturalEthics

إعادة البناء بعد الحرب: ماذا تتذكّر المباني؟

إذا كنت تعمل على تخطيط إعادة إعمار أوكرانيا، غزة، السودان، سوريا — أو أي مدينة خارجة من الحرب — فهناك سؤال نادرًا ما يظهر في تقارير الهندسة، أو أطر التمويل الدولية، أو المخططات العمرانية الكبرى:

ماذا تتذكّر المباني؟

بعد الصراع، يتحرك العالم لإعادة بناء الجدران والطرق والمدارس والمعالم. نقيس التعافي بعدد الأمتار المربعة التي أُعيد ترميمها وبخطوط الأفق التي عادت إلى شكلها. ومع ذلك، في كل مدينة ما بعد الحرب، توجد مبانٍ عادية تحمل ذكريات أثقل من أن تُدرج في ميزانيات إعادة الإعمار. هي المدرسة التي أُعدم فيها الناس. المبنى السكني الذي استُخدم للاحتجاز. الكنيسة التي تحولت إلى سجن. جدار المصنع الذي سقط عنده مدنيون وهم يحاولون الهرب.

هذه الأماكن لا تختفي عندما تنتهي الحرب. على المجتمعات أن تمرّ بجانبها، وتعمل داخلها، وترسل أطفالها إليها. الطلاء الجديد لا يمحو ما حدث فيها. الهدم لا يُسكتها. الاحتفال لا يُحيّدها.

بعد عملي في العراق عقب احتلال الموصل من قبل ما يسمى بتنظيم الدولة الإسلامية (داعش)، أدركت أن إعادة الإعمار بعد الحرب ليست مجرد تمرين تقني. إنها تفاوض مع الذاكرة. وعندما يتم تجاهل الذاكرة، يصبح التعافي هشًا.

مدينة عادت… لكنها لم تنسَ

في أعقاب تحرير الموصل، واجهت مدينة تحاول استئناف الحياة الطبيعية وهي تحمل ذكريات استثنائية. كان السكان يشيرون مرارًا إلى مبانٍ محددة — ليست معالم شهيرة، بل أماكن يومية — باعتبارها مواقع إعدام، احتجاز، إذلال، أو فرض أيديولوجي. كانت هذه المواقع تتكرر في الأحاديث عبر الأحياء ومخيمات النزوح، مشكلة خريطة غير رسمية للعنف، موجودة إلى جانب خطط الإعمار الرسمية، لكنها نادرًا ما تظهر فيها.

إحدى المدارس الابتدائية استُخدمت للإعدام قبل أن تتحول إلى مركز تدريب أيديولوجي للأطفال. بعد الحرب أعيد افتتاحها بطلاء جديد ومنهج جديد. ظاهريًا بدت مُرممة. لكن الأهالي تحدثوا بهدوء عن قلقهم من إرسال أطفالهم إلى مبنى شهد القتل. لم يختفِ العنف؛ بل تم تطبيعه بالصمت.

مبنى تأمين يقع في موقع مركزي أصبح سيئ السمعة كمكان كان يُلقى منه الأسرى من الطوابق العليا كعقاب. طالب معماريون ومثقفون محليون بالحفاظ عليه كنصب تذكاري. بدلًا من ذلك، تقرر هدمه بحجة السلامة الإنشائية. أزيل المبنى، لكن الذاكرة لم تُزل. ظل السكان يشيرون إليه — دون مرجع مادي — كرمز للوحشية والبقاء.

كنيسة تاريخية استُخدمت خلال الاحتلال كمرفق احتجاز وعقاب. بعد التحرير أصبحت محور مشروع دولي لإعادة إعمار التراث وافتتاح احتفالي. قُدّم ترميمها كرمز للصمود. لكن غاب عن الروايات العامة دورها الحديث كمكان خوف. جرى “تطهيرها” رمزيًا: أُعيد بناؤها معماريًا، لكن جُرّدت من التاريخ الذي يعقّد رواية عودتها الاحتفالية.

في الوقت نفسه، أنشأت المجتمعات نصبًا تذكارية غير رسمية. قام أحد الأحياء بكتابة أسماء ضحايا مجزرة على جدار مصنع وبنى ملعب كرة قدم بجانبه تكريمًا لهم. لم يكن ذلك سياسة حكومية ولا برنامجًا دوليًا. كان فعلًا محليًا للذاكرة مدمجًا في الحياة اليومية — محاولة لتثبيت الذاكرة بدل محوها.

كشفت هذه الأمثلة نمطًا واضحًا: العنف المترسخ في الأماكن العادية يُدار بالصمت أو الهدم أو إعادة الكتابة الرمزية. ولا أي من هذه الأساليب يلغي الذاكرة. بل يزيحها.

إعادة الإعمار دون ذاكرة… تعافٍ هش

غالبًا ما تعطي مرحلة ما بعد الحرب الأولوية للنجاح المرئي: أفق مدينة مُرمم، مدارس مفتوحة، معالم تاريخية أعيد بناؤها. هذه المشاريع مهمة. إنها تشير إلى البقاء. توفر وظائف. تعيد البنية التحتية. لكنها أيضًا تحدد أي التاريخ يُعترف به علنًا وأيّه يُدفع بهدوء إلى الهامش.

عندما تُتجاهل مواقع العنف اليومية، تُترك المجتمعات لتتفاوض مع الصدمة بشكل خاص. تنتشر الذكريات عبر الهمس والشائعات والسرديات المجزأة. في بيئات يسودها أصلًا انعدام الثقة والنزوح، يمكن لهذه الذاكرة غير المُدارة أن تتحول إلى استياء وشك وسرديات متنافسة عن الضحية.

السلام الذي يرفض النظر إلى العنف اليومي هو سلام هش.

المجتمعات الخارجة من النزاع لا تحتاج إلى تحويل كل صدمة إلى نصب تذكاري. لكنها تحتاج إلى طرق للاعتراف بما حدث في الأماكن التي ما زال الناس يعيشون فيها. دون الاعتراف، تتحول المباني إلى شهود صامتين تتحمل المجتمعات عبء ذاكرتهم وحدها.

الخطر ليس أن التذكّر سيعيد فتح الجروح.الخطر هو أن النسيان المفروض سيجعل الجروح تتعفن في الخفاء.

تحذير لأوكرانيا وغزة والسودان وسوريا… وما بعد ذلك

الأسئلة التي واجهت الموصل تظهر الآن في مدن حول العالم:

ماذا سيحدث للمباني السكنية التي استُخدمت للاحتجاز؟المستشفيات التي أصبحت أهدافًا عسكرية؟المدارس التي شهدت تعذيبًا أو إعدامًا؟دور العبادة التي تحولت إلى سجون؟الأحياء المرتبطة بالمجازر أو العقاب الجماعي؟

هذه ليست قضايا هامشية. إنها مركزية لكيف ستعيش المجتمعات مع آثار العنف.

ستواجه أوكرانيا وغزة والسودان وسوريا ضغطًا هائلًا لإظهار التعافي بسرعة. تعمل الحكومات والجهات المانحة ضمن جداول زمنية وميزانيات وتوقعات سياسية تكافئ التقدم المرئي. لكن إعادة الإعمار المرئية دون تخطيط حساس للذاكرة قد تنتج مدنًا تبدو متعافية بينما تظل نفسيًا ممزقة.

الطلاء الجديد قد يخفي الصدمة.الهدم قد يزيل السياق.الاحتفال قد يمحو التعقيد.

ولا شيء من هذا يزيل الذاكرة.إنه فقط ينقلها إلى مساحات غير رسمية ومشحونة عاطفيًا، حيث تصبح أصعب في المعالجة وأسهل في التسييس.

كيف تبدو إعادة الإعمار الحساسة للذاكرة؟

الاعتراف بمواقع العنف اليومية لا يعني تحويل المدن إلى متاحف مفتوحة للصدمة. ولا يتطلب نصبًا تذكارية ضخمة في كل زاوية. التعافي الحساس للذاكرة غالبًا ما يكون متواضعًا ومحليًا ومبنيًا على السياق.

قد يشمل:

• رسم خرائط لمواقع العنف عبر التشاور المجتمعي

• علامات سياقية تعترف بالأحداث دون استعراض

• ممارسات تذكارية محلية مدمجة في الروتين اليومي

• قرارات تشاركية حول الهدم أو الحفاظ

• تخطيط حضري واعٍ بالصدمة

• دعم مبادرات التذكّر التي يقودها المجتمع

الهدف ليس تجميد المدن في الحزن، بل منع النسيان القسري الذي يزعزع المجتمعات الخارجة من النزاع.

المباني ليست حاويات محايدة للتعافي. إنها تشارك بنشاط في كيفية عيش الذاكرة. تجاهل ذلك لا يجعل الصدمة تختفي؛ بل ينقل العبء إلى المجتمعات الأقل قدرة على حمله وحدها.

النصب غير الرسمي عند جدار مصنع البيبسي في الموصل أظهر أن المجتمعات ستخلق أشكالها الخاصة من الاعتراف عندما تفشل المؤسسات في ذلك. هذه الأفعال غير كاملة ومشحونة بالعاطفة، لكنها تكشف حقيقة أساسية:

الذاكرة تبحث عن مساحة.

إذا لم توفرها الأطر الرسمية، سيصنعها الناس بأنفسهم.

لا ينبغي لمؤسسات بناء السلام أن ترى في ذلك مشكلة.بل دليلًا.

إعادة بناء مدن تستطيع أن تتذكّر

تترك الحرب ندوبًا في الخرسانة كما تتركها في الأجساد. التحدي في مرحلة ما بعد النزاع ليس فقط إصلاح ما تحطم، بل تقرير كيف سيسكن الماضي المستقبل. المدن التي تُعاد بناؤها دون مساحة للذاكرة قد تبدو مستقرة على السطح، لكنها هشة في العمق.

درس الموصل ليس أن إعادة الإعمار فشلت.بل أن إعادة الإعمار دون ذاكرة يومية تترك العمل ناقصًا.

ستواجه أوكرانيا وغزة والسودان وسوريا — وكل مدينة ستُعاد بناؤها بعد الحرب — القرار ذاته:هل نصمم تعافيًا يعترف بالعنف اليومي، أم نعيد طلاءه في صمت؟

السلام الدائم يعتمد أقل على الكمال المعماري، وأكثر على الاستعداد للاعتراف بما حدث في الأماكن العادية.

إعادة الإعمار لا تتعلق فقط بما يبقى قائمًا.بل بما يُسمح له أن يتكل

م.

Відбудова після війни: що пам’ятають будівлі

Якщо ви плануєте відбудову України, Гази, Судану, Сирії — або будь-якого міста, що виходить із війни — є питання, яке майже ніколи не з’являється в інженерних планах, донорських програмах чи архітектурних генеральних схемах:

Що пам’ятають будівлі?

Після конфлікту світ мобілізується, щоб відновити стіни, дороги, школи та пам’ятки. Ми вимірюємо відновлення квадратними метрами та відбудованими горизонтами міст. Але в кожному повоєнному місті є звичайні будівлі, що несуть пам’ять, яку неможливо внести до бюджетів реконструкції. Це школа, де страчували людей. Житловий будинок, що використовувався для ув’язнення. Церква, перетворена на тюрму. Стіна заводу, біля якої загинули цивільні, намагаючись утекти.

Ці місця не зникають із завершенням війни. Люди продовжують проходити повз них, працювати в них, відправляти туди своїх дітей. Свіжа фарба не стирає того, що сталося. Знесення не змушує мовчати. Святкування не нейтралізує.

Працюючи в Іраку після окупації Мосула так званою «Ісламською державою» (ІДІЛ), я зрозумів: повоєнна реконструкція — це не лише технічне завдання. Це переговори з пам’яттю. І коли пам’ять ігнорують, відновлення стає крихким.

Місто, що повернулося — але не забуло

Після звільнення Мосула я побачив місто, яке намагалося повернутися до звичайного життя, несучи надзвичайні спогади. Мешканці знову й знову згадували конкретні будівлі — не відомі пам’ятки, а буденні місця — як простори страти, ув’язнення, приниження або ідеологічного контролю. Ці локації циркулювали в розмовах між районами й таборами для переселенців. Вони формували неофіційну карту насильства, що існувала поруч із офіційними планами реконструкції, але рідко в них з’являлася.

Одна початкова школа використовувалася для страт, а згодом стала місцем ідеологічного навчання дітей. Після війни вона відкрилася з новою фарбою й новою програмою. Зовні — відновлена. Але батьки тихо говорили про дискомфорт, відправляючи дітей у будівлю, де вбивали людей. Насильство не зникло — воно стало мовчазною нормою.

Будівля страхової компанії в центрі міста стала сумнозвісною як місце, звідки скидали людей на покарання. Архітектори й місцеві культурні діячі наполягали на збереженні її як меморіалу. Натомість її вирішили знести через технічний стан. Будівлю прибрали — пам’ять залишилась. Люди продовжували згадувати її як символ жорстокості та виживання.

Історичну церкву під час окупації використовували як центр ув’язнення та покарання. Після звільнення вона стала об’єктом міжнародної реставрації та урочистого відкриття. Її відновлення подали як тріумф стійкості. Але в публічних наративах не згадували її недавню роль як місця страху. Будівлю «очистили» символічно: відновили архітектурно, але стерли складну історію.

Водночас громади створювали власні неофіційні меморіали. В одному районі мешканці написали імена жертв на стіні заводу й побудували поряд футбольне поле на їхню честь. Це не була державна програма. Це був локальний акт пам’яті, вбудований у повсякденне життя — спроба стабілізувати пам’ять, а не стерти її.

Усі ці приклади показують закономірність: насильство, вбудоване в звичайні простори, керується через мовчання, знесення або переписування символів. Жоден із цих підходів не знищує пам’ять. Вони лише переміщують її.

Відбудова без пам’яті — крихке відновлення

Після війни часто пріоритетом стає видимий успіх: відновлені горизонти міст, відкриті школи, реконструйовані пам’ятки. Це важливо. Це символ виживання. Це робота й інфраструктура. Але це також визначає, які історії визнаються публічно, а які тихо відсуваються.

Коли повсякденні місця насильства ігноруються, громади змушені переживати травму приватно. Пам’ять циркулює у шепоті, чутках і фрагментарних історіях. У середовищі недовіри це може перетворитися на образу, підозру й конкуруючі наративи жертви.

Мир, який відмовляється дивитися на звичайне насильство, — крихкий мир.

Проблема не в тому, що пам’ять відкриє рани.Проблема в тому, що примусове забуття змусить рани гнити непомітно.

Попередження для України, Гази, Судану, Сирії

Ті самі питання тепер постають у багатьох містах світу:

Що робити з будинками, де утримували людей?З лікарнями, що стали військовими цілями?Зі школами, де катували чи страчували?З релігійними спорудами, перетвореними на тюрми?

Це не другорядні проблеми. Це центр того, як суспільства житимуть із наслідками насильства.

Швидке відновлення без чутливості до пам’яті може створити міста, що виглядають зціленими, але залишаються психологічно розбитими.

Свіжа фарба приховує травму.Знесення стирає контекст.Святкування переписує складність.

Пам’ять не зникає.Вона стає небезпечнішою, коли її не визнають.

Як виглядає реконструкція, чутлива до пам’яті

Це не означає перетворювати міста на музеї травми.Йдеться про скромні, локальні кроки:

• мапування місць насильства разом із громадами

• контекстні маркери без театралізації

• локальні практики пам’яті

• спільні рішення про знесення чи збереження

• травмообізнане міське планування

• підтримка громадських ініціатив пам’яті

Пам’ять шукає простір.Якщо офіційні системи його не дають — люди створюють його самі.

Міста, здатні пам’ятати

Війна залишає шрами в бетоні так само, як у тілах.Виклик після конфлікту — не лише відбудувати зруйноване, а вирішити, як минуле житиме в майбутньому.

Урок Мосула не в тому, що реконструкція провалилася.Урок у тому, що реконструкція без пам’яті лишає роботу незавершеною.

Мир залежить не від архітектурної досконалості, а від готовності визнати те, що сталося у звичайних місцях.

Відбудова — це не тільки про те, що стоїть.Це про те, чому дозволено говорити.