Beneath Kyiv: The Everyday Weight of War

Frazer Macdonald Hay
Oct 8
13 min read

Updated: Oct 9

Written following fieldwork in Ukraine in August 2025, Beneath Kyiv: The Everyday Weight of War traces a journey across borders and into the heart of a city living under pressure. Through encounters with peacebuilders, educators, and ordinary citizens, the piece explores the subterranean layers of Kyiv (both physical and emotional ) where markets, metro tunnels, and makeshift shelters hold the pulse of everyday resilience. It reflects on how humour, culture, and human connection persist beneath the weight of war.

We crossed the Hungarian border in a small minibus and boarded the night train to Kyiv. The carriage was dimly lit, the air heavy with the mixed scents of diesel, food containers, and sleep. We were a small group of peacebuilding professionals, each carrying a different past life and a particular skill. Olena Hantsyak and Carl Plesner, co-founders of the Ukrainian Nonviolent Communication Centre DignitySpace, were seasoned activists and highly respected peacebuilders who had invited me months earlier to travel with them and stay at their Peace Engineer House in Kyiv. Stepan Semenov (Степан Семенов), once their pupil and now a peace engineer in his own right, was a former miner with the kind of humour and warmth that could dissolve language barriers. Olena, though the senior figure in the group, translated patiently as conversation ebbed between English and Ukrainian, gestures and silences. Through the rhythmic clatter of the rails, we shared stories in fragments — bridges built through words, laughter, and trust.

That night, I came to know Stepan more deeply. In his youth, he’d been active in the miners’ trade union of the Dnipropetrovsk region, part of a generation that pioneered peaceful protest in Ukraine. In the late Soviet years, when dissent carried heavy costs, it was miners like Stepan who first risked striking for fairness, rights, and dignity. His hands still carry the memory of that labour, thick, scarred, yet open.

Today, Stepan is a family man devoted to his wife Anastasiia and their two children: a daughter and a son, already a kickboxing champion in school. He loves music, he is a rapper and has even appeared on The Voice Ukraine. He dreams, improbably and beautifully, of becoming a stand-up comedian. Despite the years of conflict, displacement, and trauma that shape his world, he speaks with humour that feels hard-won, not naïve.

He wrote:

“I wake up and see the world. I may not have slept enough, but I am alive.And that’s a gift already.The joy is not that everything is perfect.The joy is that I am here and now…..”

As a Peace Engineer trained by DignitySpace, Stepan now works to rehabilitate ex-combatants, many struggling with addiction and to support their families. His laughter, his groundedness, and his faith in people make him a natural bridge between broken lives.

Olena and Carl’s work has become an anchor for many like Stepan. DignitySpace trains peace engineers, not theorists, but practitioners of empathy, who bring nonviolent communication into classrooms, communities, and conflict zones. They call it “engineering dignity,” a quiet but radical act of building peace from the inside out.

We arrived in Kyiv in the late morning. The city at dawn felt quiet but alert, as if listening to itself breathe. Olena and Stepan took me to Peace Engineer House, a shared space where peacebuilders train, collaborate, and, when needed, shelter. Stepan recalled his own time there as a student, describing it with affection and pride, a place filled with people learning to rebuild trust after the collapse of everything familiar.

Beneath Kyiv

Kyiv is a city of layers, historical, emotional, and literal. Beneath its grand façades and wide boulevards lies a subterranean life that pulses with commerce and care. The underpasses are miniature cities in themselves: fruit stalls and fashion corners, makeshift cafés, cobblers, florists, tailors, and sometimes a barbershop tucked between wartime remembrance stands. They are social nodes, places of laughter, gossip, and transaction, that also serve, when needed, as shelters.

In wartime, these spaces become more than convenience; they become continuity. The hum of small talk under fluorescent light, the shared thermos of tea, the sound of a busker’s guitar echoing down tiled walls, all of it composes a fragile normality. Beneath Kyiv is not just geography; it is a way of living under weight, the weight of memory, expectation, and endurance.

Above ground, the city is vast as is the Nation: its demographic and territorial scale impossible to take in at once. Eleven million pensioners depend on international funds that keep basic systems afloat. Every day there are funerals. A nurse I met, working quietly with a major international NGO, spoke of thousands of amputees and the desperate need for prosthetics. “There’s a gap between what people see on the news,” she told me, “and what we live every day.” She described young men caught in villages, drafted into service; a society where the military’s shadow stretches deep into civil life. “If you’re in trouble,” she said, “you can’t expect the emergency services. Only volunteers, neighbours, and God.”

Earlier in the conflict, Russian missile strikes hit the Ohmatdyt Children’s Hospital — the largest paediatric facility in Ukraine. Two people were killed there, part of a wider assault that took thirty-six lives and injured more than a hundred others across the country. The nurse’s words returned to me then: neighbours and God.

The Teachers’ Network

Another encounter, this time with an ex-teacher now managing a British Council project supporting 700 Ukrainian education facilitators. She spoke about frontline schools still teaching online, maintaining fragile constellations of connection across occupied and liberated territories alike. “Some of the children keep their cameras off,” she said. “They don’t say their names. But they still log in.”

I imagined those classrooms, disembodied, anonymous faces connected by fragile Wi-Fi — children learning together in secret, their screens glowing faintly in the dark. The British Council’s Trauma-Informed Teaching programme now trains more than 15,000 teachers in techniques to help children living with trauma. Through initiatives like SWITLO and Core Skills for Subject Teachers, Ukraine’s Ministry of Education is working to ensure that critical thinking, communication, and creativity survive the war, that learning remains a site of hope.

Displacement, Culture, and Continuity

I met others, an ex-director of a large Norwegian NGO, who spoke of six million displaced, fatherless families, and a European diaspora that may never return. He spoke about the stigma carried by those who did not fight, the presence of international fighters in the Ukrainian Foreign Legion, and the “front line often referred to as the meat grinder” and Putin’s prisons. Yet he also saw potential — “Ukraine could become a European superpower,” he said, “if it can harness the ambition and talent of its youth.”

A museum director spoke with equal intensity, not of war crimes in the conventional sense, but of crimes against culture. From the very first days of the invasion, Russia’s bombardment has included what many see as a systematic campaign to erase Ukrainian identity. The Ivankiv Historical Museum, destroyed on 25 February 2022, took with it twenty-five paintings by Marija Prymachenko, a folk artist beloved across Ukraine.

In response, Ukrainian heritage professionals have formed HERI (the Heritage Emergency Response Initiative), working with UNESCO and the Territorial Defence Forces to document and protect cultural heritage. Their work is part salvage, part defiance. “Culture,” the director said, “is also a frontline.”

He also spoke of Delta Mapping, Ukraine’s new digital command ecosystem, developed to NATO standards. A symbol, perhaps, of another kind of resilience, the technological precision that underpins survival in an age of total war. Yet behind every dataset, there are people, the families displaced, the homes hollowed out, the quiet acts of repair that no system can measure.

Another conversation, this one remote, left a lasting impression. I spoke with a legal expert and co-director of a human rights investigation organisation in Ukraine, who requested anonymity. Their work involves documenting war crimes and preparing evidence for prosecution. Their team of around sixty staff conducts field missions, gathers testimonies, and uploads evidence to a secure digital archive. They are trained in international humanitarian law and in trauma-sensitive interviewing. But the challenges are immense. Their database, built on early 2000s technology, has become a bottleneck. “We need modernisation and AI integration,” they explained. “The work is too important to be slowed by old systems.”

They described clear patterns in Russian war crimes: sexual violence (including against men), torture, pillaging, forced imprisonment, and terror against civilians. As Ukrainian resistance grew, attacks shifted, from infrastructure to civilians, from occupation to intimidation. “The goal,” they said, “is demoralisation.”

When I asked about Ukrainian-perpetrated crimes, the expert hesitated. “I’m not aware of independent organisations documenting those,” they said carefully, suggesting that some government-organised NGOs might collect internal material. Then, a moment of candour: “Russia floods courts with counter-claims, often exaggerated or fabricated. It’s a strategy — confusion as control.”

Yet what struck me most was a silence. When I asked whether crimes targeting elderly or disabled civilians had been documented, the expert paused. “None that I can recall,” they admitted. It seemed unthinkable that among so many atrocities, there might be no record of those most vulnerable. The absence itself became its own evidence of systemic oversight, selective focus, or the invisibility of lives not easily captured by legal frameworks.

It reminded me of Iraq, years earlier, where ISIS often abandoned or executed the elderly and disabled rather than waste ammunition. I once saw an old man caged and left to die, an image I have never been able to forget. These are the kinds of stories that disappear between lines of law and policy, swallowed by the larger machinery of war.

Surface and Depth

Late one evening, I walked again through one of Kyiv’s underpasses. A musician was playing a slow, mournful version of “Chervona Ruta”, and people paused briefly before moving on. I thought of Stepan, his mining days, his humour, his song about waking to life despite the exhaustion of it all. I thought of Olena and Carl, and the people who build peace not as ideology but as practice, one conversation, one act of listening at a time.

Beneath Kyiv runs a network of tunnels, markets, and shelters, but also a deeper network of care, fragile, improvised, but enduring. The city breathes through its underground, its homes, its classrooms, its quiet endurance. Every story I heard seemed to belong to that subterranean rhythm: the work of holding together a life under impossible weight.

To live beneath Kyiv is to live with an awareness of what is below and within, the persistence of community under pressure, the music of resilience echoing off tiled walls, the laughter that refuses extinction.

AI Generated Translation apologies for any anomalies (Pereklad, z·henerovanyy shtuchnym intelektom, pereproshuye za budʹ-yaki anomaliyi) ..... Frazer

Під Києвом: щоденний тягар війни

Під Києвом: Щоденна вага війни

Полеові нотатки від невеликої групи миротворців, кожен з яких несе власне минуле — і від міста, яке витримує як під землею, так і вище очікувань.

Ми перетнули угорський кордон у невеликому мікроавтобусі та сіли на нічний поїзд до Києва. Вагон був слабо освітлений, повітря важке від змішаних запахів дизеля, контейнерів із їжею та сну. Ми були невеликою групою професіоналів миробудування, кожен з яких мав своє минуле і власну спеціальність. Олена Ганцяк та Карл Плеснер, співзасновники Українського центру ненасильницької комунікації DignitySpace, були досвідченими активістами та високо шанованими миробудівниками, які запросили мене місяці тому подорожувати з ними та зупинитися в їхньому Peace Engineer House у Києві. Семен Туман (Semyon Tuman), колишній учень і тепер самостійний мироінженер, був колишнім шахтарем із гумором і теплотою, здатними розтопити мовні бар’єри. Олена, хоча й старша за статусом у групі, терпляче перекладала, коли розмова переходила з англійської на українську, між жестами та паузами. Під ритмічне стукотіння рейок ми ділилися фрагментами історій — мости, побудовані словами, сміхом та довірою.

Тої ночі я пізнав Семена глибше. У молодості він був активним у шахтарському профспілковому русі Дніпропетровської області, частина покоління, яке започаткувало мирні протести в Україні. У пізні радянські роки, коли непокора коштувала дорого, саме шахтарі на кшталт Семена першими ризикували страйкувати за справедливість, права та гідність. Його руки все ще несуть пам’ять про ту працю — товсті, шрамовані, але відкриті.

Сьогодні Семен — сім’янин, відданий дружині Анастасії та двом дітям: доньці та сину, який уже став шкільним чемпіоном із кікбоксингу. Він любить музику, є репером і навіть брав участь у The Voice Ukraine. Він мріє, неймовірно і прекрасно, стати стендап-коміком. Незважаючи на роки конфлікту, переміщення та травми, які сформували його світ, він говорить з гумором, який відчувається здобутим, а не наївним.

Він написав:

"Я прокидаюся і бачу світ. Можливо, я не виспався, але я живий. І це вже дар. Радість не в тому, що все ідеально. Радість у тому, що я тут і зараз..."

Як мироінженер, навчений у DignitySpace, Семен тепер працює над реабілітацією колишніх бойовиків, багато з яких борються з залежностями, а також підтримує їхні сім’ї. Його сміх, врівноваженість і віра в людей роблять його природним мостом між зламаними життями.

Робота Олени та Карла стала опорою для багатьох, як Семен. DignitySpace навчає мироінженерів — не теоретиків, а практиків емпатії, які вносять ненасильницьку комунікацію в класи, громади та зони конфлікту. Вони називають це «інженерією гідності» — тихим, але радикальним актом побудови миру зсередини.

Ми приїхали до Києва пізно вранці. Місто на світанку здавалося тихим, але пильним, ніби слухало своє власне дихання. Олена та Семен відвели мене до Peace Engineer House — спільного простору, де миробудівники навчаються, співпрацюють і, коли потрібно, знаходять притулок. Семен згадував час свого навчання там з прихильністю і гордістю, описуючи місце, сповнене людей, які вчаться відновлювати довіру після колапсу всього знайомого.

Під Києвом

Київ — місто шарів: історичних, емоційних та буквальних. Під його грандіозними фасадами та широкими бульварами пульсує підземне життя, наповнене торгівлею та турботою. Підземні переходи — це міні-міста самі по собі: фруктові кіоски та куточки моди, тимчасові кафе, шевці, флористи, кравці, а іноді перукарня між стендами пам’яті війни. Вони — соціальні вузли, місця сміху, пліток і торгівлі, а також притулки, коли це потрібно.

У воєнний час ці простори стають не просто зручністю; вони стають символом безперервності. Гул розмов під люмінесцентним світлом, спільний термос чаю, звук гітари вуличного музиканта, що відлунює по плиткових стінах, — усе це складає тендітну нормальність. Під Києвом — це не лише географія; це спосіб життя під тягарем пам’яті, очікувань та витривалості.

Над землею місто величезне, як і нація: його демографічний та територіальний масштаб неможливо сприйняти одразу. Одиннадцять мільйонів пенсіонерів залежать від міжнародних фондів, що підтримують базові системи. Щодня проходять похорони. Медсестра, з якою я зустрівся і яка тихо працює в великій міжнародній організації, розповіла про тисячі ампутантів і нагальну потребу у протезах. «Між тим, що люди бачать у новинах, і тим, що ми переживаємо щодня, існує величезний розрив», — сказала вона. Вона описала молодих людей, затягнутих із сіл у військову службу; суспільство, де тінь військових глибоко проникає в цивільне життя. «Якщо у вас проблеми, — сказала вона, — не очікуйте служби порятунку. Тільки волонтери, сусіди та Бог».

На початку конфлікту російські ракетні удари вразили Дитячу лікарню Охматдит — найбільший педіатричний заклад України. Двоє людей загинули там, а по країні загалом 36 осіб втратили життя і понад сотню було поранено. Слова медсестри тоді повернулися до мене: сусіди і Бог.

Мережа вчителів

Інша зустріч — з колишньою вчителькою, яка нині координує проект Британської Ради для 700 українських освітніх фасилітаторів. Вона розповідала про фронтові школи, які все ще працюють онлайн, підтримуючи крихкі мережі зв’язку на окупованих і звільнених територіях. «Деякі діти вимикають камери», — сказала вона. «Вони не називають свої імена. Але все одно підключаються».

Я уявляв ті класи, безтілесні, анонімні обличчя, що поєднані крихким Wi-Fi, — діти, які вчаться разом у секреті, екрани світяться в темряві. Програма Trauma-Informed Teaching Британської Ради зараз навчає понад 15 000 учителів методикам допомоги дітям, які живуть із травмою. Через ініціативи на кшталт SWITLO та Core Skills for Subject Teachers Міністерство освіти України працює над тим, щоб критичне мислення, комунікація та креативність вижили під час війни, щоб навчання залишалося осередком надії.

Переміщення, культура та неперервність

Я зустрічав інших, зокрема колишнього директора великої норвезької НГО, який розповідав про шість мільйонів переміщених, безбатьківські родини та європейську діаспору, яка, можливо, ніколи не повернеться. Він говорив про стигму тих, хто не брав участі у бойових діях, про міжнародних бійців у Українському іноземному легіоні та «передову, яку часто називають м’ясорубкою», і про тюрми Путіна. Але він також бачив потенціал: «Україна могла б стати європейською супердержавою», — сказав він, — «якщо зможе використати амбіції та таланти своєї молоді».

Директор музею говорив із такою ж інтенсивністю, але не про воєнні злочини у звичному сенсі, а про злочини проти культури. З перших днів вторгнення російські бомбардування включали, на думку багатьох, системну кампанію з викорінення української ідентичності. Іванківський історичний музей, зруйнований 25 лютого 2022 року, втратив двадцять п’ять картин Марії Примаченко, народної художниці, улюбленої по всій Україні.

У відповідь українські фахівці з охорони культурної спадщини створили HERI (Heritage Emergency Response Initiative), працюючи з ЮНЕСКО та Силами територіальної оборони для документування та захисту культурної спадщини. Їхня робота — частково порятунок, частково спротив. «Культура», — сказав директор, — «це теж фронт».

Він також розповідав про Delta Mapping, нову цифрову командну екосистему України, розроблену за стандартами НАТО. Символ, можливо, іншого виду стійкості — технологічної точності, що підтримує виживання в епоху тотальної війни. Але за кожним набором даних стоять люди, переміщені сім’ї, порожні домівки, тихі акти відновлення, які ніяка система не зможе виміряти.

Ще одна розмова, дистанційна, залишила незабутнє враження. Я говорив з експертом із права та співдиректором організації з розслідування прав людини в Україні, який попросив залишитися анонімним. Їхня робота полягає в документуванні воєнних злочинів та підготовці доказів для судового переслідування. Команда з близько шістдесяти співробітників проводить польові місії, збирає свідчення та завантажує їх у захищену цифрову архівну систему. Вони навчені міжнародному гуманітарному праву та методам роботи з травмованими свідками. Але виклики

Їхня база даних, створена на початку 2000-х, стала вузьким місцем у роботі. «Нам потрібна модернізація та інтеграція ШІ», — пояснили вони. «Робота занадто важлива, щоб її гальмували старі системи».

Вони описали чіткі схеми російських воєнних злочинів: сексуальне насильство (включно проти чоловіків), катування, мародерство, примусове ув’язнення та терор проти цивільного населення. Зі зростанням українського опору атаки зміщувалися — від інфраструктури до цивільних, від окупації до залякування. «Мета», — сказали вони, — «деморалізація».

Коли я запитав про злочини, скоєні українською стороною, експерт вагався. «Я не знаю про незалежні організації, які це документують», — обережно відповів він, припускаючи, що деякі державні НУО можуть збирати внутрішні дані. Потім настав момент щирості: «Росія завалює суди контрпозовами, часто перебільшеними або сфабрикованими. Це стратегія — плутанина як контроль».

Але найбільше мене вразила тиша. Коли я запитав, чи задокументовані злочини проти літніх або людей з інвалідністю, експерт замовк. «Жодних, що я можу пригадати», — зізнався він. Здавалося неймовірним, що серед такої кількості жорстокостей може не бути жодного запису про найбільш вразливих. Саме відсутність стала доказом системного недогляду, вибіркової уваги або невидимості життів, які важко зафіксувати правовими рамками.

Це нагадало мені Ірак кілька років тому, де ІДІЛ часто залишав або страчував літніх та людей з інвалідністю, ніж витрачав боєприпаси. Я бачив старого чоловіка, замкненого в клітці і покинутого вмирати, образ, який ніколи не зможу забути. Це ті історії, які зникають між рядками закону та політики, поглинуті машиною війни.

Поверхня та глибина

Пізно ввечері я знову прогулювався одним із київських підземних переходів. Музикант грав повільну, сумну версію «Червона рута», і люди ненадовго зупинялися, перш ніж піти далі. Я подумав про Семена, його шахтарські дні, його гумор, його пісню про пробудження до життя, незважаючи на втому всього. Я подумав про Олену та Карла і про людей, які будують мир не як ідеологію, а як практику, одну розмову, один акт слухання за раз.

Під Києвом тече мережа тунелів, ринків і притулків, а також глибша мережа турботи — крихка, імпровізована, але витривала. Місто дихає через своє підземелля, через домівки, класи, через тиху стійкість. Кожна розказана мені історія, здавалося, належала до цього підземного ритму: робота зі збереження життя під неможливим тягарем.

Жити під Києвом — означає жити з усвідомленням того, що під і всередині, з витривалістю спільноти під тиском, з музикою стійкості, що відлунює від плиткових стін, зі сміхом, який відмовляється зникнути.

#Ukraine #Kyiv #WarInUkraine #Peacebuilding #ConflictReporting #HumanRights #WarCrimes #TraumaInformed #HumanitarianWork