At the Threshold of Trust: Everyday Courage and the Invisible Backbone in Ukraine

Written by Frazer Macdonald Hay

In every conflict zone, there are stories the world expects: soldiers at the front, medics under fire, rescue teams pulling the living from rubble. But beneath these visible acts of heroism runs a quieter line of defence — one so ordinary we rarely see it, yet so vital that entire cities would collapse without it.

In Ukraine’s east, near the shifting frontlines, this line holds steady in the hands of people who work not for headlines or hero status, but because someone must. They are the municipal utility crews who keep the State Emergency Service of Ukraine (SESU) functioning. Without them, roads remain blocked, water stays stagnant, debris piles high, and danger closes in.

These crews clear snow in winter and missile fragments in spring. They pump water through shattered pipes, dispose of waste, cut grass, repair transformers, remove the deceased, dig defensive trenches when needed, and then go back to collecting rubbish or fixing streetlights. They do the work that makes heroism possible. They arrive first so others can follow. They do it daily, underfunded, overworked, and always within reach of the next explosion.

This is not just about the SESU’s visible frontline response. It is about the invisible backbone that keeps daily life — however fragile — alive. These workers come from every corner of the local workforce: council staff, waste collectors, sewage engineers, road crews, gardeners, mechanics, electricians, cleaners. They are multi-skilled, deeply embedded in their communities, often working and living side by side with those they serve.

When asked what keeps them going, one local official said it is not medals or money — it is the small gestures: a wave from an elderly woman, children saying thank you, the simple fact that neighbours see and recognise what they do. Humour and a sense of equality bind them together. Everyone works side by side — managers, bosses, labourers alike — clearing rubble, delivering aid, sharing risk. When fear comes, they face it together. When fear passes, they laugh.

“If someone shits his pants,” one said with a grin, “everyone will laugh — but they’ll help him clean up too.” In that line sits the quiet dignity of ordinary people doing extraordinary work, because stopping would mean giving up on each other.

There is something deeply human in this — a lesson that echoes far beyond Ukraine. In moments of crisis, survival is not just about heroism at the visible edge. It is also about the mundane, repetitive, unglamorous work that keeps communities connected to hope. The road cleared so an ambulance can pass. The trench dug so the front holds a little longer. The rubbish collected so disease does not spread. The water pumped so a household can boil tea and remember life before — and life after.

When someone asked what these people need, the answer came quietly: to be seen. To be respected for what they do. To know that somewhere, someone notices the invisible bridge they hold up each day between collapse and continuity.

In Ukraine’s battered towns, a stubborn line of trust holds: people still show up for each other. The rescuer who risks a falling building to pull someone free is visible to the world. The waste collector who risks a landmine to clear a blocked road rarely is — yet both stand at the threshold between despair and resilience.

This is part of a wider project exploring “Why the Emergency Services Matter — in Peace and in War”. It asks us to look again at the people and structures that hold our communities together when everything else falls apart.

Recognising them is not charity. It is a necessary act of respect. It reminds us that in every conflict, beneath every frontline, there is an infrastructure of people whose work is an act of resistance — a promise that normal life, however tattered, is worth fighting for.

May we see them. May we tell their stories. May we keep the threshold open.

If you’d like to follow this project, or share your own experience of emergency services — in Ukraine or elsewhere — I’d love to hear from you. I will be in Kyiv from the end of this month and am happy to make connections and meet people who are keen to contribute to or support this project. Together, we can remind each other why these thresholds matter and why some people will always choose to stand there, holding the line between life and loss.

Frazer Macdonald Hay

Former firefighter. Peacebuilder. Researcher of architecture, memory, and resilience.

In solidarity with the SESU and the quiet contract that holds us all together.

#StandWithUkraine #UkraineResilience #SESU #SupportUkraine #UkraineWar #UkraineFrontline #EmergencyServices #MunicipalWorkers #FirstResponders #HiddenHeroes #UnsungHeroes #QuietHeroes #InvisibleFrontline #EssentialWorkers #CommunityResilience #UrbanResilience #EverydayPeace #Peacebuilding #HumanitarianResponse #Solidarity #HoldingTheLine #UrbanRecovery #PostConflictRecovery #ArchitectureOfResilience #MemoryAndPlace #RebuildingHope #StoriesThatMatter #HumanStories #ConflictZones #WarAndPeace #HopeInDarkness #FrazerMacdonaldHay

На порозі довіри: щоденна мужність і невидимий хребет в Україні

У кожній зоні конфлікту світ очікує певних історій: солдатів на передовій, медиків під обстрілом, рятувальників, що витягують живих з-під завалів. Але під цими видимими актами героїзму простягається тихий рубіж оборони — настільки звичайний, що ми його рідко помічаємо, але настільки важливий, що без нього цілі міста могли б розвалитися.

На сході України, біля мінливих ліній фронту, цей рубіж міцно тримають люди, які працюють не заради заголовків чи слави, а тому, що хтось мусить це робити. Це комунальні служби, які забезпечують роботу Державної служби України з надзвичайних ситуацій (ДСНС). Без них дороги залишаються заблокованими, вода стоїть застійно, сміття накопичується, а небезпека наближається.

Ці бригади прибирають сніг взимку і уламки ракет навесні. Викачують воду з розбитих труб, вивозять відходи, косать траву, ремонтують трансформатори, прибирають загиблих, копають оборонні траншеї за потреби, а потім повертаються до збору сміття чи ремонту вуличного освітлення. Вони роблять ту роботу, завдяки якій можливий героїзм. Вони приходять першими, щоб інші могли йти за ними. Вони роблять це щодня — при недостатньому фінансуванні, переобтяжені і завжди на межі наступного вибуху.

Це не лише про видиму роботу ДСНС на передовій. Це про невидимий хребет, який тримає повсякденне життя — хоч і крихке — на плаву. Ці працівники — з усіх куточків місцевої робочої сили: співробітники міськради, збирачі сміття, інженери каналізації, дорожні бригади, садівники, механіки, електрики, прибиральники. Вони багатопрофільні, глибоко вкорінені у свої громади, часто працюють і живуть поруч з тими, кому служать.

Коли їх запитують, що їх тримає, один місцевий чиновник відповів: не медалі і не гроші — це маленькі знаки уваги: помах руки літньої жінки, діти, які дякують, простий факт, що сусіди бачать і цінують їхню працю. Гумор і почуття рівності їх єднають. Всі працюють пліч-о-пліч — і керівники, і робітники — прибирають завали, доставляють допомогу, розділяють ризик. Коли приходить страх — вони зустрічають його разом. Коли страх минає — сміються.

«Якщо хтось поссав у штани», — сказав один із них із усмішкою, — «всі посміються, але й допоможуть прибрати». У цій простоті — тиха гідність звичайних людей, які роблять надзвичайну роботу, бо зупинитися означало б відмовитися одне від одного.

У цьому є щось по-людськи глибоке — урок, який звучить далеко за межами України. У моменти кризи виживання — це не лише героїзм на видимому фронті. Це також буденна, повторювана, неяскрава праця, що зберігає зв’язок громад із надією. Дорога, розчищена, щоб проїхала швидка. Траншея, викопана, щоб фронт тримався довше. Сміття, вивезене, щоб хвороби не поширювалися. Вода, закачана, щоб у домі могли закип’ятити чай і згадати життя до — і після.

Коли хтось запитав, чого ці люди потребують, відповідь була простою: бути поміченими. Бути поважаними за свою працю. Знати, що десь хтось помічає той невидимий міст, який вони щодня тримають між крахом і продовженням життя.

У зруйнованих містах України тримається стійкий рубіж довіри: люди досі приходять один до одного на допомогу. Рятувальник, який ризикує під обвалом, щоб врятувати людину — видимий світу. Збирач сміття, який ризикує міною, щоб розчистити дорогу — рідко. Але обидва стоять на порозі між відчаєм і стійкістю.

Це частина ширшого проєкту «Чому служби порятунку важливі — і в мирі, і на війні». Він закликає нас по-новому подивитися на людей і структури, які тримають громади разом, коли все інше розпадається.

Визнання їхньої праці — це не милосердя. Це необхідний акт поваги. Він нагадує, що у будь-якому конфлікті під кожним фронтом існує інфраструктура людей, чиї дії — це акт опору, обіцянка, що нормальне життя, хоч і поранене, варте боротьби.

Нехай ми їх бачимо. Нехай розповідаємо їхні історії. Нехай тримаємо цей поріг відкритим.

Якщо ви хочете слідкувати за проєктом або поділитися власним досвідом служб порятунку — в Україні чи в іншому місці — я буду радий почути вас. З кінця цього місяця я буду в Києві і відкритий до знайомств і зустрічей з тими, хто хоче долучитися або підтримати цей проєкт. Разом ми зможемо нагадати один одному, чому ці пороги важливі і чому деякі люди завжди обирають стояти на них, тримаючи лінію між життям і втратою.

Фрейзер Макдональд ГейКолишній пожежник. Миротворець. Дослідник архітектури, пам’яті та стійкості.У солідарності з ДСНС і тихим договором, що тримає нас усіх разом.