Scotland on Sunday : Where the Ordinary is Extraordinary

I am flattered that Scotland on Sunday and The Scotsman chose to run an article I wrote. I am happier still that such a well-read newspaper gave me the opportunity to engage its readers over the weekend, and to offer a small glimpse into some of the everyday Ukrainian moments of displacement, difficulty, and defiance.

For those who didn’t get the chance to buy the paper, here is the article:

Sitting on a platform bench, I am caught between journeys—partway home to Scotland, still acclimatising after a twelve-hour sleeper train from Kyiv to the borderlands. Around me, life unfolds in soft, broken movements: small acts of care, quiet resilience, invisible grief. These stations are far from the roar of artillery, the drones overhead, the smoke that marks the front lines, yet they carry the weight of survival and the residue of loss.

The platforms pulse with absence. Fatherless families move carefully through the crowd. Women shepherd children, dragging bags of clothes, food, cooking pots, and the few belongings that tether them to a life already fractured. Police patrol slowly, scanning for men of draft age—a reminder that absence is not accidental, but bound to duty and danger. Bright clothing glints in the early sunlight, but eyes tell a different story: exhaustion, sorrow, and the uneasy knowledge that “home” may now exist only as memory.

I close my eyes and think of those who have chosen differently: the families who remain in occupied territories, clinging to fragments of land, property, and memory. Some risk a call to displaced neighbours, suggesting they attempt to retrieve what they can before soldiers arrive; most remain silent, fearful, detached, or complicit. There is no simple choice—stay in a home that is no longer what it was, or leave knowing it will never be your home again. Around me, subtle shifts in society emerge: older generations reclaim labour, sweeping streets and repairing buildings with hands hardened by necessity, while the young seek postponement, avoidance, survival—through study, work, migration, or careful navigation of what is left.

Opening my eyes again, I watch children run and chatter behind chaperones, clutching UNICEF backpacks, toys, tiny symbols of fleeting normality. Their laughter is a fragile counterpoint to the adults weighed down by worry. Mothers sit with hands on phones, eyes locked to screens—an effort at composure that only accentuates strain. Young women move cautiously; men pass with quiet respect.

Babushkas patrol like watchful magpies, collecting lost bracelets and hairbands. Trains clank into the station, releasing women, children, ex-combatants, the elderly, and the occasional foreigner. Calls for taxis echo, luggage shifts, hands clasp, and children tug. Phones light up with messages of missing loved ones, funerals, exchanges, and birthdays. Smoking and cheap alcohol offer small, unkind relief. Sirens are mostly absent here—the alarm internal, relentless. Tattoos mark grief, resilience, and pain.

And I feel guilt. Why was I not closer to the front, sharing some of the risk? My sons, safe far away in Scotland, only magnify the unease for those sons who cannot leave. The young here are more than statistics or pawns—they are human beings facing the front lines with all that they love and fear.

Outside, endless sunflower fields flare in fragile beauty before giving way to checkpoints and armed border police. Life moves on, even as the world behind the travellers is fractured, stolen, occupied.

These platforms are more than transit points. They are liminal spaces where new memories form even as past memories linger. Grief and hope intertwine. The smallest acts—a helping hand, a shared smile, a carried bag—become lifelines. Here, the ordinary is extraordinary: testament to resilience, survival, and the human need to keep moving, even when the ground beneath feels gone.

Amid the movement and stillness, the quiet memory of Ukraine’s back lines whispers both loss and fragile hope. Life endures.

AI Generated Translation - apologies for any anomalies

Звісно — ось переклад українською мовою (я зберіг літературний, образний стиль оригіналу):

Мені приємно, що Scotland on Sunday та The Scotsman вирішили надрукувати статтю, яку я написав. Ще більше я радий, що така широко читана газета дала мені можливість звернутися до її читачів на вихідних і запропонувати маленький погляд на повсякденні моменти переміщення, труднощів і непокори.

Для тих, хто не мав нагоди придбати газету, ось ця стаття:

Сидячи на лавці на пероні, я перебуваю між подорожами — дорогою додому до Шотландії, ще звикаючи після дванадцятигодинного нічного потяга з Києва до прикордонних земель. Навколо мене життя розгортається у м’яких, уривчастих рухах: маленькі акти турботи, тиха стійкість, невидимий смуток. Ці станції далеко від гуркоту артилерії, безпілотників над головою, диму, що позначає лінії фронту, та все ж вони несуть вагу виживання й осад втрат.

Перони пульсують відсутністю. Родини без батьків обережно рухаються натовпом. Жінки ведуть дітей, тягнучи сумки з одягом, їжею, каструлями та кількома речами, що прив’язують їх до вже зламаного життя. Поліція повільно патрулює, придивляючись до чоловіків призовного віку — нагадування, що відсутність не є випадковістю, а обов’язком і небезпекою. Яскравий одяг виблискує у ранковому сонці, та очі розповідають іншу історію: виснаження, смуток і тривожне усвідомлення, що «дім» тепер може існувати лише як спогад.

Я заплющую очі й думаю про тих, хто обрав інакше: родини, що залишаються на окупованих територіях, чіпляючись за уламки землі, власності та пам’яті. Дехто ризикує подзвонити переміщеним сусідам, пропонуючи забрати все, що вдасться, перш ніж прийдуть солдати; більшість мовчить — налякані, відсторонені чи співучасні. Немає простого вибору — залишитися у домі, який уже не є тим, чим був, чи піти, знаючи, що він ніколи більше не буде твоїм. Навколо мене виринають тонкі зміни у суспільстві: старші покоління повертають собі працю, підмітають вулиці й ремонтують будинки руками, загартованими необхідністю, тоді як молодь шукає відстрочки, уникання, виживання — через навчання, роботу, міграцію або обережну навігацію тим, що залишилося.

Розплющуючи очі, я бачу, як діти бігають і щебечуть під наглядом дорослих, тримаючи наплічники ЮНІСЕФ, іграшки — маленькі символи швидкоплинної нормальності. Їхній сміх — крихкий контрапункт дорослим, зваженим турботами. Матері сидять із телефонами в руках, очі прикуті до екранів — зусилля зберегти витримку, що лише підкреслює напругу. Молоді жінки рухаються обережно; чоловіки проходять повз із тихою повагою.

Бабусі патрулюють, наче пильні сороки, збираючи загублені браслети й резинки для волосся. Потяги гуркотять на станцію, випускаючи жінок, дітей, колишніх бійців, літніх і зрідка іноземців. Лунають крики таксистів, рухається багаж, переплітаються руки, діти смикають за поли. Телефони спалахують повідомленнями про зниклих рідних, похорони, обміни та дні народження. Куріння й дешевий алкоголь приносять малу, недобру втіху. Сирени тут здебільшого відсутні — тривога внутрішня, невпинна. Татуїровки позначають смуток, стійкість і біль.

І я відчуваю провину. Чому я не був ближче до фронту, не розділив частину ризику? Мої сини, у безпеці далеко у Шотландії, лише підсилюють неспокій за тих синів, що не можуть поїхати. Молодь тут — більше, ніж статистика чи пішаки, вони — люди, які зустрічають фронт зі всім, що люблять і чого бояться.

Ззовні нескінченні соняшникові поля спалахують крихкою красою, перш ніж поступитися місцем блокпостам і озброєним прикордонникам. Життя триває, навіть якщо світ, що залишається позаду мандрівників, розбитий, вкрадений, окупований.

Ці перони — більше, ніж пункти пересадки. Це лімінальні простори, де народжуються нові спогади, навіть коли старі ще не зникли. Смуток і надія переплітаються. Найменші дії — допомогти рукою, поділитися усмішкою, понести сумку — стають рятівними нитками. Тут звичайне стає надзвичайним: свідченням стійкості, виживання і людської потреби рухатися далі, навіть коли здається, що ґрунт під ногами зник.

Серед руху і тиші тихий відгомін тилу України шепоче і про втрату, і про крихку надію. Життя триває.

#Ukraine #WarAndMemory #Displacement #Resilience #EverydayWar #HumanStories #HopeInWar #UkraineVoices #LifeEndures